Його інтелектуальна робота, багата і рясна, зосереджена в есеях і статтях, лекціях і рецензіях, уникла великих узагальнень, амбіційних цілісних праць, довгострокових проектів. Це не було зумовлене, як підкреслює Ігнатьєв, розкиданістю і численними обов’язками: як і в Борхеса, його виключним покликанням були стислість, менший формат, короткий жанр. У вісімдесяті роки, наче для того, щоб показати, що критики, які докоряли йому за те, що він не взявся за твір широких тематичних горизонтів, помилялися, Берлін вирішив розширити свої лекції 1965 року про витоки романтизму (вони були посмертно опубліковані під назвою «The Roots of Romanticism») і багато місяців систематично працював у Британській бібліотеці, заповнюючи сотні карточок. Та зрештою він це облишив: масштабні проекти — це було не його. Йому бракувало амбіції, безмежної віри в самого себе, краплі одержимості та фанатизму, яких вимагають шедеври. Короткий есей більше пасував до його скромності, скептичного ставлення до самого себе, цілковитої відсутності прагнення здаватися генієм чи мудрецем, до його переконання, що зроблене ним — це абищиця у блискотливому феєрверку світових ідей.
Звісно, то була неправда. Бо цей вроджений есеїст — те саме можна було б сказати про ще одного великого ліберала, Хосе Ортеґу-і-Ґассета — у своїх відносно коротких текстах інтерпретації й нового прочитання великих філософів, істориків чи письменників класичної і модерної Європи, залишив magnum opus для культури нашого часу і для ліберальних ідей. І серед лібералів він, поруч з Ортеґою-і-Ґассетом, був найкращим прозаїком. Його стиль був таким же ясним і захопливим, як у Стендаля, ще одного різножанрового письменника, який не писав, а диктував свої тексти, багатство і жвавість його ідей, цитат і прикладів, яскравість та вишуканість, з якими він викладає свої міркування, роблять його есеї захопливими, як романи, наділені заразливим гуманізмом.
Серед авторів, яких я прочитав за останні тридцять років, Ісая Берлін є одним із тих, хто мене найбільше вразив. Його філософські, історичні й політичні судження завжди здавалися мені роз’яснювальними, суголосними з моїми. Утім, я думаю, що хоча мало хто в наші дні так проникливо, як він, бачив, що таке життя — життя індивіда в суспільстві, життя суспільств у часі, вплив ідей на повсякденний досвід — є цілий людський вимір, який не проглядається, чи нишком прозирає, в його баченні: той вимір, який краще, ніж будь-хто, описав Жорж Батай. Той світ ірраціонального, яке лежить в основі й іноді затьмарює і вбиває розум: світ підсвідомого, яке в неконтрольованих дозах, які важко виявити, просочує, спрямовує й іноді підкорює собі свідомість; світ темних інстинктів, які зненацька виникають невідомо-як, щоб змагатися з ідеями і часто заміняти їх як пружини дії і навіть руйнувати те, що ті будують.
Нема нічого більш далекого від чистого, спокійного, гармонійного, ясного і здорового бачення людини, яке було в Ісаї Берліна, ніж похмура, заплутана, хвороблива і пристрасна концепція Батая. Однак я підозрюю, що життя — це, ймовірно, щось, що охоплює і змішує в одну-єдину правду, при всій їх несумісності, цих двох супротивників.
Я зустрічався з ним двічі. Вперше, як я вже розповідав, у вісімдесяті роки на вечері в домі історика Г’ю Томаса, де запрошеною зіркою була прем’єр-міністр Маргарет Тетчер. Вдруге в Севільї у 1992 році на конгресі з нагоди п’ятсотріччя відкриття Америки. Люди, оточивши його, говорили йому компліменти, які він приймав, шаріючись. Я написав про нього низку статей, які згодом стали прологом до іспанського видання «Їжака і лиса», в яких зморозив дурницю, сказавши, що він народився в Литві замість Латвії. «Та нехай, нічого страшного, — добродушно підбадьорив він мене, — бо коли я народився, то все було Росією». Дякую, вчителю.
Жан-Франсуа Ревель (1924–2006)
Цінним внеском сучасної Франції в царину ідей були не структуралісти, не деконструкціоналісти і не «нові філософи», більш ефектні, ніж змістовні, а політичний журналіст та есеїст Жан-Франсуа Ревель. Його книжки та статті, розсудливі й іконоборчі, оригінальні й ущипливі, були ковтком свіжого повітря серед стереотипів, упереджень та умовностей, які задушили сьогочасні політичні дебати. Своєю незалежністю, вмінням уловити, коли теорія перестає відображати життя і починає йому зраджувати, своєю відвагою протистояти інтелектуальній моді та систематичним захистом свободи у всіх сферах, де вона під загрозою чи зведена нанівець, Ревель наводить на думку про Альбера Камю чи Джорджа Орвелла наших днів. Як і вони, він у своїй боротьбі також лишався доволі самотнім і не знаходив розуміння.