– Сподіваюся.
А тепер моя Пані неправду каже. Не розумію, що сталося, але Вона НЕ сподівається. Вона у біді!
– Якірець надійний, тільки що кішку вклав у поєдинку. Тому коли що…
– Кішку? А про – тут я жодного слова не зрозумів але, мабуть, ішлося про ящера – він тобі не розповідав? Он скелет під снігом.
Повернулись обидві до мене, і я знову пережив – не згадав, а пережив з початку і до кінця сутичку з ящером. Потім – як Приятеля «виручав», а йому нічого й не загрожувало, сором-то який! (Я ніби вві сні був, розумів це, але прокинутися не міг.) Потім – як за ним, хворим, доглядаю, як за рибою пішов. Людожера добив і прокинувся.
Друга чаклунка якось на мене дивиться так, ніби я дивовижа яка.
– Ти знаєш мою думку…
Про що думка, яка? Ясно – про мене щось, і знову не зрозуміло.
– …Але якщо Знаки справжні – ой, сестричко, тримайся зубками. Все можна купити, крім трьох людських чеснот.
Перекладач. «Усе можна купити, крім кохання, шляхетності, розуму» – отерське прислів'я.
– Ну, щодо розуму…
– Не дурніший він за нас із тобою!
Приятелева пані скосила очі на замет, під яким лежав ящір.
– Я б, наприклад, не здогадалася незнайомому звіру розтин улаштувати! А трюк з чоботом! Нерозвинений розум – та хто винен? Могла б чогось і крім меча навчити. Ти хоч помітила, що він письменний?
А ти коли встигла помітити?
– Якби, – обняла за плечі Приятеля. – Була б я вільною – відібрала б!
Я не річ – не візьмеш.
– Ну, хлопці. – Це моя Пані каже, і зрозуміло мені, що її слова обидва ми в головах чуємо, кожен своєю мовою. – Попрощайтеся.
А як? Він швидше зметикував: вийняв один зі своїх кинджалів і мені простягає. Ох, боги та демони, в мене ж немає нічого свого, а подарунки передаровувати… «Можна», – це мені Господиня прямо в голову. Зняв я з пояса свій кинджал, обмінялися зброєю, за звичаями нашими – перший крок до побратимства. «Кров змішаєте іншим разом, зараз часу немає. Мені дуже шкода, Meллo». Здається, останніх слів я не повинен був чути.
Узяв Приятель чаклунку під руку – і зникли вони, як і не було.
От саме цієї миті зрозумів я – чи то з рухів плавних, чи то осяяло: та ж вона дитя носить, пані Приятелева.
– Гаразд. – Незадоволена чимось моя, але, здається, не мною. – Ходімо, треба шкуру швидше зняти, поки труп не застиг.
Ой, я її такої і не бачив іще – може, відвернути чимось?
– Пані, дозволь запитати?
– Так, хлопчику?
Не на мене сердиться, це точно, але все одно треба.
– Чари мого обладунку – вони через мене діють або через речі?
Повернулась до мене, дивиться, але й слова не каже.
– Ну, ми оце йдемо по снігу, і панцир білий. Він тому білий, що навколо сніг, чи тому, що я сніг бачу?
За той час, що Вона мене мовчки розглядала, можна було порахувати до п'ятдесяти.
– Має значення і те, й друге, чоловічку. Якщо зараз кинути твій обладунок на снігу, він збереже білий колір, поки ти його бачиш і навіть ще якийсь час опісля. Одягнути на іншу людину – чари не подіють, ти ж знаєш.
Справді, надягав я на Приятеля. Але таки не весь обладунок – у нього зовсім інша фігура, – а рукавички.
Пані. Хлопчики просто не могли втриматися від такої спокуси. Але, чесно кажучи, я не гадала, що він зуміє так сформулювати питання. Мабуть, його розум розвивався і без моєї допомоги.
– Я й не думала, що ти тут зустрінеш людей, тому пояснювати не стала, але, якщо ти сильно захочеш, обладунок стане чорним. І поки ти не даси нової команди, в будь-якому разі залишиться таким. Тільки треба сильно захотіти, дуже сильно. Ага, ось так.
Розмовляючи, дійшли ми до тіла звіра. Самець, даремно його Пані назвала кішкою. Вона, змахнувши з валуна сніг, сіла, я здер шкуру, вибив зуби – на намисто.
А Хазяйка дивна сьогодні: злитися перестала, але дивна.
– Розумієш, чоловічку… Я не знаю, як і сказати.
А ти просто скажи.
– Добра порада. Я розумію, ти сподіваєшся, але… Зараз я не зумію тебе забрати. І так прикидала, і сяк – не вийде. Доведеться тобі залишатися тут до весни і навіть, можливо, до літа. Але потім точно заберу, не доведеться йти до мисливців.
Ти тільки прийди, а я почекаю, скільки скажеш.
– І відвідувати тепер буду частіше. Ти щось попросити хочеш? Давай сміливіше!
Я, звичайно, подумав справжнісіньку дурість, але не сказав же – Вона сама в голові підгледіла. А коли ще в обличчя пирхнула, то… Замішалися в мене в голові думки з почуттями.
– Ану кинь клинок! Додумався, на жінку підняв!