– Нападай не на жарт.
Образила Вона мене тим, як сказала. І тим, як кинджал кинула. Тільки жартувати мені чи ні – це вже однаково. Вона сама пожартувала. Навіть не «раз-два», а просто «раз!» – я в одному кутку, меч у другому, кинджал десь у кущах. І всі троє без свідомості. «Не фантазуй, свідомості ти не втрачав. Але я втішена, що в тебе почуття гумору прорізалося». Думки мої тим часом пішли далі. Те, що Вона вчила мене, а та, інша, – Приятеля, – це по-різному розуміти можна. Але ось те, що самі навчені… Отже, захищатися заклинаннями вони не можуть – якщо меч потрібен?
«Якби я могла перетворювати людей заклинаннями, я б давно перетворила тебе на слухняного!»
Пані. Закляття, між іншим, взагалі дурниця. Все, що ми можемо зробити, – робиться напругою волі. Інше питання, що дехто з нас під час чарування бурмоче собі під ніс, що саме збирається робити. Звідси й пішов серед людей міф про закляття.
«Розумієш, чоловічку, тут безглуздий звичай: жінки не мають зброї». Не такий уже й безглуздий – хто ж з простих людей може знати, що Ти така? «За іншим тутешнім правилом звинувачення… образи… вважають істинними, поки їх кров'ю не змито».
По правді, і в нас теж. Що? Це значить… її ображено?!
«Дуже важко, хлопчику». Де, коли, якою зброєю?
– Завтра вранці. На спеціальній арені. Зброю вибирає захисник дами. Останнім часом входять у моду меч і кинджал.
Кинджал, звичайно, приятелів. Якщо тут на такі знаряддя заборони немає.
– На щастя, немає. І твоя правда – це сильний козир.
Звідки я знаю, що таке козир? звідки я знаю про карти?
– Ти що, не зрозумів, що я розмовляю отерською мовою?
Точно, я – по-нашому, а Вона… І я не помітив навіть! (Ну, тут ще й хвилювання врахувати треба.) Але, демони пекла, за одну мить – цілу мову!
– Якби ж то за мить! Ти чотири доби спав, а я тебе вчила.
Пані. Ясно, не весь час, – мені ж теж спати треба. Так що ми вже розділили ложе. Жорсткувате.
Чотири дні й чотири ночі? Чому ж я зранку нічого не помітив? Провів рукою по щоці – гладка. Ніяково стало, це я і сам міг.
– Та мені не складно.
Хм, а де ж це місто? Сонце вже сідає.
– Якби менше в землю дивився, побачив би дорогу.
А куди ж іще, як не в землю? Ти вперед дивись, я під ноги повинен. Змія нам зараз ні до чого зовсім. Мої, щоправда, чоботи не прокусить, ну то ти в сандалях. Чи на тебе отрута не діє?
– Діє, хоча від зміїної не помру. Спасибі, чоловічку. Про змій я забула. До речі, тобі школа: сам себе бережи, на попутників не сподівайся.
Тільки кому з нас про це треба нагадувати?
Давно я не чув пирхання:
– Мені, кому ж іще! Я саме це й хотіла сказати: ото б картина була, якби мисливець понадіявся на чаклунку! А чаклунка такі помилки допускати стала… Старію…
Ага, як же. І обличчям, і ходою молодша, ніж раніше була. Демони пекла, що з Нею таке?! Повернулась до мене, в лиці ні кровинки…
Пані. Тому що це – Третій Знак. Починаємо молодіти…
«Стій! Не підходь!.. Даруй, чоловічку. Пусте…» Сіпнула плічками – й опанувала себе.
Дорога, на яку ми тим часом вийшли, зробила поворот. Нас чекали – я якось одразу зрозумів, що саме нас, – десятеро слуг: двоє – верхи, і всі при зброї, вони згуртувалися… У голові спливло отерське слово «ноші», а як нашими словами перекласти, і не знаю. «Спис і самостріл віддай вершнику, меч відчепи від пояса і візьми в ліву руку. Тепер підсади мене – ти знаєш, як це робиться».
Коли ми опинилися всередині, Пані вийняла мій меч з піхов і приклала його до невеликої залізної підківки на стелі. Клинок тихо дзенькнув і прилип. Скільки разів я вирішував не дивуватися чудесам більше, але коли меч на стелю ліг, як на підлогу, – мені аж дихати важко стало. Але зрозумів усе ж навіщо: вони маленькі, ноші, тісні. Якщо меч тримати на поясі, то спробуй його вихопити. А так – руку підніми тільки.
– Правила поєдинків тут прості. Головне: без крові він закінчитися не може.
Пані витягла з кишеньки на стіні паланкіна коробочку, з коробочки дві штучки, схожі на намистинки, одну сунула собі в рот, другу подала мені.
«Тільки не ковтай відразу, потримай у роті, поки не розтане». Дуже солодке кружальце. «Так що вираз "кров'ю змити" тут розуміють буквально, в той же час судді повинні Перекопатися, що твій супротивник не може продовжувати бій. Так що посічи або руки, або руку та ногу». Про що Ти кажеш? Як він Тебе образив… «Цього я не хочу. Зрозумій, чоловічку, мені ж тут жити. Але якщо побачиш, що він небезпечний, – вбивай одразу, твоє життя для мене дорожче».