Під час навчання Вона справді жартувала. І ящір хвостом теж пожартував. Ковалем їй працювати! Але як змогла, як зуміла не обертаючись і так точно під дих?!
– Та-ак, ви-хо-одить…
Коли мені проясніло в очах, Вона вже сиділа, підібгавши ноги.
– Вирішив, що раз ти герой учорашнього дня, значить, можна до беззахисних жінок приставати?
– Якщо… Ти… Беззахисна… Тоді ящір – ящірка!
– О, так! На щастя, я вмію себе захистити! – Личко червоне, оченята горять, але, по-моєму, не гнівом, а сміхом заходиться.
Пані. Личко? Оченята? Цікаво, ви вже тоді такими категоріями мислили, лицарю? Чи вони з'явилися, коли дехто без мого відома всівся за мемуари?
…Тільки мені не смішно.
– Знаєш, це нечесно!
– Жінок ґвалтувати? Аякже!
Я мало не задихнувся.
– Битися нечесно! Адже знаєш, що я Тобі повернути удар не зможу! Рука не підніметься!
– Та ну? А хто мечем махав? Хто відьмою обзивав?
Здається, «відьма» її гірше меча зачепила, хоча сама-таки визнала, що це так.
– Ти тоді одягалась чоловіком! Весь час по-чоловічому! Я тільки вчора й побачив, яка Ти…
Пом'якшилася, – якщо і взагалі сердилася, якщо не вдавала, – але голос намагається тримати суворим:
– І вирішив, що це я для тебе?
Ну, демони пекла!
– А чого ти хотіла, коли лягла поруч? Чи тут усе інакше, й ліжко просто так?
Якби кішки ходили чередами і ціла зграя разом пирхнула, напевно, вийшло б схоже.
– Процедура, взагалі, всюди однакова, але отерці, як на мене, перейшли всі межі. Вже одне те, що ти зупинився в мене, а не на заїжджому дворі – це, за тутешніми мірками, вельми промовисто. Нехай ще минулої ночі – позаду дорога, попереду поєдинок…
Пані. Враховуючи ситуацію, я приховала, що представила його не тільки як троюрідного брата, але і як нареченого, з яким нібито заручена ще в дитинстві. Ця заява ще декому призначалась…
– А тепер, після всього, якби я наказала тобі постелити окремо – ще до ранку всі в столиці дізналися б, такі б пішли пересуди…
«Які?»
– Вельми для тебе образливі. Щоправда, тут на це дивляться легко, але ж я знаю ваші звичаї – якби ти почув…
«Вбив би».
– Тому я знову підмішала тобі сонного зілля.
– Не треба було цього робити.
– Не бійся, не отрую. Потім підняла тебе потайними сходами. Тут у кожній шляхетській оселі є такі, і всі про них знають, – так що ніхто не бачив, як непереможного героя жінка на руках несе.
Думки мої зачепилися за якусь перепону. Щось не сходиться в її словах. Ага, ось…
– Він що, так тобі вірить?
– Хто?
– Твій… чоловік… цьому повірить чи мені з ним рубатися? А в голові в мене ворухнулося: «Добре б було».
– Добре б? Я тобі що, олениця – осторонь стояти, доки самці б'ються рогами?! Спробуй тільки через ревнощі битися – до кінця життя жалкуватимеш. До речі, ти мене образив! Був би в мене коханець – тебе б звати не знадобилося! Вибач, я не сплю з боягузами!
Але якщо це так…
– Ти хочеш змусити всіх думати, ніби я бився тому, що хочу стати твоїм коханцем?
– Суть схоплено правильно.
– Але ж я – справді хочу!
– То й що я повинна робити?
Уголос я нічого не відповів, але ж Вона в голову дивиться.
– Це ТИ ХОЧЕШ, а НЕ Я ПОВИННА. Є різниця!
Втім, голос хоч і жорсткий, але радше втомлений, ніж сердитий.
Пані. То на що ж було сердитися? Утомлений, так. Спала-то я зовсім трохи: за ніч у двох світах побувала.
– …Ти хоч раз думав, скільки мені років? П'ятсот шістдесят вісім.
Пані. Збрехала. Сама точно не знаю: час усюди тече по-різному, та ще й пульсує на додачу, ось і заплуталася. Але назване число не дуже суперечить дійсності.
…Я не дуже й здивувався: сподівався чогось такого і ляпнув не думаючи:
– Це добре, що Ти безсмертна, я Тебе пережити не хочу.
Пані. От коли він говорить не думаючи, часто виходить дуже мило.
…Пані поклала одну долоньку в другу й стиснула.
– Власне кажучи, ти ближче до істини, ніж сам знаєш. За звичаями не лише Отера – будь-якої з тих країн, де існують мечі й поєдинки…
Та невже є держави, де не знають мечів?
– …Тобі належить саме така нагорода. Але, чоловічку… Згадай нашу першу зустріч. Хіба ти тоді думав про нагороду, коли мене рятувати кинувся?
– Пані, я Тебе люблю, й не сподівайся іншого, – знову невлад бовкнув.