Гіпотез, що пояснюють «явління Меллі» – іноді навіть при мені так кажуть, – усього дві, і обидві сформульовано на екстреній нараді, що зібралася відразу після того, як мене підлікували, – в основному навіюванням заспокоїли, наскільки це взагалі можливо, помили та причесали.
Кторта припустила, що, як я хотіла втекти в безпечне місце, то підсвідомо й намацала найбезпечніше.
– Можливо, – всміхнулася Засновниця, – проте в такому разі вона на порядок сильніша за мене і на три порядки за тебе.
Кажуть, на обличчя Кторти варто було подивитися. Велика ж рідко чаклує, рідко – і через дрібниці. Ну й деякі сестри, – ті, що старі часи тільки з розповідей матерів знають, – грубо кажучи, розмріялися. А тут отак спокійно повідомляють, що насправді співвідношення сил – СТО до одного. І всі розуміють, що Ктортунька до своїх меж дійшла давно – навіть якщо ще п'ятсот років проживе, то й п'ять століть тренувань принципово нічого не змінять. У свою чергу, Уртія висловилася, що хтось – найпевніше, моя рідна мати, але може бути всяке – під гіпнозом заклав у моїй пам'яті мистецтво переходу й дорогу в Палац – і за тим, щоб я згадала в потрібний момент. Ця витончена версія на сьогодні переважає, але…
Всі можливі кандидатури були провірені й відпали – в результаті народилася неприємна думка, що хтось невідомий знає дорогу до Палацу. Звідси й прізвисько Зозулька.
Так я і виросла в Палаці – спільна дитина, нелюба більшості вихователів. До чого я це розповідаю? Річ у тому, що коли я трохи підросла, то мені пояснили, що треба б і професію отримати.
Ні, ви помиляєтесь, молодий чоловіче. Якраз взаємовиручка в нашого племені відмінна. Я потім – дуже довго, дуже! – виявляла, що призначений річний внесок – не самою ж дичиною харчувалися ми в Палаці – за мене вже зроблено. І тепер – хоча в мене ні з ким особливої близькості немає… про присутніх не говорять, хрещенице… але якщо мені знадобиться допомога, то будь-яку буде надано. Будь-яку! Так ось, Арфіаль – так-так, саме вона! – навчила мене працювати з кісткою й каменем. Як чарівниці їй уже тоді до мене далеко було. Але як художниці мені до неї – куди далі. Я ж своїм, власне, не торгую. Починала з тих зразків, які мені Арфіаль подарувала, пізніше всюди купувала зразки, альбоми орнаментів тощо. Виберу таке, що в цій країні в дивину, але має справити враження, – і починаю копіювати. Добре копіюю, без мікроскопа й не відрізниш. Хоча мій чоловік відрізняє. Так що я можу розібрати, де є іскра Божа, де немає її. На барельєфах не іскри – пожежі палали. А я ж, між іншим, теж у Кросбі їхала в торговій справі: це місто стоїть у тамтешньому Новому Світі. Так от, тиждень тому з метрополії прибув корабель з новими офіцерами. А в них мечі, точніше, палаші носили не за поясом, а за допомогою плечової портупеї, пропущеної через кам'яну дужку на піхвах Що ви говорите, молодий чоловіче? У вас теж так носили? Не знала, коли і де? Ну… в пору Великого переселення народів мене ще й у проекті не було.
Значить, вирішила я удачу не впустити, гайнула в такі місця, де яшма з халцедоном дешеві, обклалась альбомами – сотню створила. Зрозуміло, я була переодягнена чоловіком – різьбарське мистецтво мало де вважають жіночим – і, крім того, напружуючи себе, я буквально будь-що навіюю – якби у когось дуже спостережливого майнув сумнів, його тут же було б стерто.
У крамаря, з яким я вже мала справи, теж нова вивіска, точніше – емблема. Та ж рука. Торговець аж потом укрився, коли зрозумів, що йде йому в руки. І як багато.
– Звідки?
Звідки все добро в мене, звичайно, йому наплювати – потрібне пояснення легальне, щоби прикрити власний зад.
– Я тобі продав. Я, Куайт. Забув, що я в долині живу?
Остання фраза й мала в собі версію прикриття. Межі між колоніями проводилися в столиці по карті, але, м'яко кажучи, дещо неточній. У результаті долина річки Вааз, що в просторіччі іменується просто долиною, юридично належить до сусідньої колонії, але відокремлена від неї гірським пасмом, доступним хіба для досвідчених альпіністів, а в гирло Вааз можуть увійти лише невеликі судна, і то тільки за південно-західного вітру. Так що влада там досить примарна, і найбільш імовірний варіант розвитку подій такий: місцевий губернатор, прилаштувавши до піхов подаровану дужку, донесе все-таки в метрополію, що в долині звили гніздо контрабандисти, через що кордон між колоніями краще все ж змінити. Тамтешній губернатор відповість, що все в доносі – наклеп, і в будь-якому разі зміни відбудуться дуже нескоро. Якщо відбудуться взагалі.
Посиділи, поторгувались, потім, як годиться, обмили угоду.