– Виплатами за переказними листами відає брат Сорж.
Я остовпіла.
– Вибачте, – кажу, – але рішення щодо цього листа повинен прийняти превелебний, мені це достеменно відомо.
– А мені точно відомо, – бачили б ви цю фізіономію! – що це справа для брата Соржа.
І з таким каже впевненим виглядом, що навіть мене з пантелику збив. Ну, думаю, чого не буває. Може, превелебний переклав цю частину своїх функцій на надійну людину? Начебто за їхніми правилами не можна, але тут колонії… Брат Сорж – добродушний такий старий – бере в мене папір, читає раз, читає другий, читає третій – мені вже терпець уривається! Потім жалібно на мене піднімає очі й пищить:
– Нічого не можу зрозуміти!
Тільки тут до мене дійшло-доїхало – по довгій шиї. Вони, відокремлені від начальства океанськими водами, розпустилися настільки, що або секретар забув пароль, який містився в листі, або, можливо, превелебний забув його секретарю повідомити!
– Річ у тому, що Вищий Брат, який підписав листа…
– От саме так: річ у цьому! – не дуже-то чемно перебив мене дідок. – Мені цей підпис не говорить нічого, я його вперше бачу!
От так-так, за морями, за океанами… Жив би ти в метрополії, вже побіг би штани міняти.
– Так от, той, хто підписав лист…
Тут старого… пардон, трохи чогось не ляпнула… осяяла якась геніальна ідея, і він, не слухаючи мене далі, почав бити молоточком по мідному гонгу.
Вбігає, звичайно, варта. Ну, думаю, зараз буде!
– Затримайте… – Я напружилася. – Затримайте брата Пубрі: він тільки що до стаєнь пішов, не дайте йому виїхати.
Я намагаюся щось сказати – куди там! З тим же успіхом можна зі стіною розмовляти.
Вбігає в супроводі варти брат Пубрі – теж не першої і навіть не п'ятої молодості, – який вирішив, що братові Соржу, напевно, погано.
Після того як непорозуміння з'ясувалося, – на що теж пішло чимало часу, – брат Пубрі досліджував документ й авторитетно встановив, що печатка справжня, Вищий Брат, який підписав лист, поза всяким сумнівом, існує, бо він, Пубрі, чув про такого. Але й він також уперше бачить, щоб отой князь церкви перекладні листи підписував.
– Та послухайте нарешті! – Я так стукнула по столу долонею, що, по-моєму, щось тріснуло. – Брат, який підписав цей лист, тричі наполягав, щоб його було показано превелебному і що…
– І думати забудьте!
– Ні в якому разі!
– Превелебного таким дріб'язком турбувати!
– Але так сказав Вищий Брат…
– Людською мовою повторюю – не можна!
І т. д., і т. п. в тому ж дусі.
Коротше кажучи, вийшла я з грошима – коли вже печатка сумнівів не викликала – і, м'яко кажучи, у дивному стані духу. Підпис – справжній, недешево добутий – давав мені величезні повноваження, але як зробити так, щоб цей підпис побачив превелебний? Як прорватися?
Зайшла я на заїжджий двір, замовила пляшку в номер і почала думати… Взяти в'язницю штурмом – двічі плюнути й один раз розтерти, але… Але тут починається те, про що старші кажуть: і сам штурм не обійдеться без жертв, і після цього по колонії прокотиться хвиля арештів, якщо не страт. Небажано ні те, ні друге. Коротше, випивши приблизно третину посудини, я зрозуміла, що така гидота розумову діяльність не стимулює, і вирішила походити по вечірньому місту. Пройшла кроків отак із п'ятсот-шістсот, звернула в темний провулок, притулилася до стінки, а коли нишпорка з'явився, то зробила просту підніжку, а потім кілька разів копнула його. Не люблю я нишпорок. «Так, – кажу (і для наочності курком пістоля клацаю), – колися – відколи й навіщо пасеш?» Переклад, звісно, приблизний, але суть у тому, що я вжила два слова кримінального жаргону, та не так, як це зробив би тамтешній карний злочинець. Складалося враження, що я прийняла спостерігача за злодія і тепер намагаюся – не дуже вдало – говорити з ним його мовою. «У вас, – знову-таки, він не на «ви» звертався – просто форма звернення до дворянина, – великі неприємності будуть». Погроз я, зрозуміло, теж не люблю, тому глянула йому в очі й наказала: «Кажи правду!» Після короткого допиту дістала ту саму пляшку, на дві третини повну. «Випити до дна! Тепер ходою п'яної людини відправитися в найближчий кабачок і пити, поки не зажадають грошей. Вимагатимуть – влаштувати скандал, викрикуючи богохульства. Після того, як виставлять, прямувати в жіночий монастир і прориватися всередину силою, вигукуючи: "Мені потрібен превелебний! Я точно знаю – він тут ночує!". Після протверезіння нічого не пам'ятати. Марш!» Ну, не люблю я шпигунів! Пожива для моїх роздумів, як і раніше, була не дуже багата. Нишпорці доручили простежити за моєю особою, але, зрозуміло, не пояснили навіщо. Тут можливі різноманітні пояснення, але, як кажуть, «гіпотез не вигадую». Що? Ні, з Ньютоном я знайома не була, він вів дуже самотнє життя.