– Ви маєте намір особисто…
– Для початку нехай мені доставлять усі документи – зрозуміло, не до готелю, а, припустімо, в заміський будинок. Вивчення документів дасть відповідь на питання, чи потрібна інспекція на місці.
Єпископ перевів дух. Це був явний натяк на хабар, причому, зрозуміло, компанія, яка орудує навколо шахт, все зрозуміє, і розщедрюватися доведеться не йому одному.
– Крім того, в мене будуть деякі прохання, але – дуже дрібні, щоб не турбувати себе, ви, можливо, доручите одному з братів перебувати при моїй особі?
– Звичайно-звичайно!
Превелебний ударив у гонг молоточком – секретар просто вбіг.
– Проведіть пана… – Ми вже з'ясували, що до духовенства я не належу: не настільки добре знаю внутрішньоцерковні порядки. – …Ніккро в мою заміську резиденцію й залишайтеся при ньому, поки не буде завершено його місію.
Ясно відчувався підтекст: «І не дай Бог він на щось поскаржиться». Мабуть, єпископ його все-таки інструктував, ну, може, не так настійно, як було потрібно, але інструктував, а тепер узяв провину на себе, оскільки смерть старого секретаря – обставина, що все виправдує.
Заміська резиденція стояла на невеликому й мальовничому острівці, пов'язаному з материком горбатим дерев'яним містком. Це набагато все спрощувало.
Після того, як було з'ясовано нагальні питання – на зразок того, де держати документи, якого коня дадуть у моє розпорядження (секретар прохопився був про карету, єдину в єпископа й одну з шести у всій колонії, але я чемно відхилила), – я нарешті дістала змогу перейти до того питання, заради якого весь маскарад і затівала:
– Близько року тому я милувався фресками, намальованими одним із ваших метисів, таким собі Жунжі, а прибувши сюди, дізнаюся, що він під арештом.
– Так, це так.
– У такому разі чи не можна влаштувати так, щоб він намалював мій портрет?
– Н-не знаю-у. Тобто, – злякався, що я розсерджуся, – доставити його сюди – дрібниці, я й превелебного турбувати не стану. Але, розумієте, він дуже впертий…
– Добре, давайте домовимось так: ви його завтра привезете з усім, що потрібно, – тамтешні митці портрети малюють вугіллям, можна не боятися, що переплутають, – а якщо мені не вдасться його вмовити, я на вас не стану сердитись.
Уночі, перед світом, я висунула у віконце ліхтарик – каюсь і почуваю провину: ІНФРАЧЕРВОНИЙ, – посигналила, отримала відповідь, що задовольнила мене цілком і за всіма статтями, а вже куди пізніше після того, як моя світлість зволила поснідати, – вводять нарешті мого художника. Звичайно, в'язниця нікого не прикрашає, але очі – ох і очі! Вуглини чорні. А вже скривився презирливо – ніби не його привели, а до нього на допит притягай якусь нікчему. А разом-то з ним – охоронець і… і брат Пубрі. Здається, це дещо пояснює!..
Загадую Жунжі завдання – відповідь цілком сподівана.
– Не малюватиму.
Зітхаю якомога душевніше, а сама завважила, що брат Пубрі, мабуть, гадав, що Жунжі мене впізнає: дуже вже розчаровано він погляд відвів.
– Я б міг пообіцяти тобі полегшення твоєї долі…
Два з половиною століття минуло, а такої презирливої посмішки я в нього не бачила.
– Та поки що не буду. Ти можеш нічого не робити, і я простежу, щоб тобі за це не мстилися.
Подивився на мене з цікавістю.
– Але за однієї умови, якщо ти поклянешся пам'яттю своєї матері…
В аборигенів рід материнський, ця клятва найміцніша.
– Поклянешся, що тобі самому, ну, ніскілечки не хочеться малювати.
Стоїть, мовчить. А про що говорити, коли говорити нема про що?
– Добре, – кажу, – значить, домовилися.
Підходжу до вікна, в лівій руці капелюх з пір'ям, праву – на ефес рапіри, приймаю гордовиту позу.
– Так годиться, майстре?
Жунжі, вже навіть не питаючи дозволу, підходить до мене, трохи повертає голову рукою, робить три кроки назад, дивиться. А в цей час подає голос наш дорогий Пубрі:
– А поки буде відбуватися сеанс, ти відповіси на деякі питання, ДОЧКО моя.
Хай йому грець! Виявляється, я, сама того не помітивши, перестала поширювати навіювання, обмежуючись самим лише маскуванням. Капелюх мій вилетів у вікно, пістолет у руці глянув на Пубрі двома дулами.
– Нерозумно, дочко моя. Навіть якщо ти нас покладеш обох, а трапляються й промахи, й осічки, – то тут ще вісім…
Я ступила крок убік, провела рукою по стіні – і там відкрився найпотаємніший сейф єпископа, про який мені, зрозуміло, ніхто нічого не говорив, і витягла звідти ще два – більші калібром. Ясно, їх там ще три секунди тому не було. А от у капелюсі був. Підстраховка на випадок, якщо магія підведе. Мені цей сейф особливо не був потрібний – вимагалося виграти час, поки буде вжито заходів за сигналом, що я подала телепатично Уртії, а продублювала зрозумілим для всіх способом – капелюхом. Ну не довіряю я магії до кінця! Не скажу, щоб я сильно боялася вартових, але куля, як усім відомо, – дура. Тому краще обійтися без стрілянини.