Є! У вікно пантерочкою влізла Уртія, за нею – вельми привабливий, середніх років чоловік і матрос із сережкою у вусі. Решта вливалися в будинок через усі можливі отвори, рахуючи і трубу. Все пройшло без сучка, бездоганно, тільки один стражник бабахнув – і то нагрудник на боцмані витримав.
А саму мене раптом от що зацікавило: згадає Жунжі про те, що в одній справі з ним сидить жінка, чи буде радий своєму визволенню так, що про все забуде? І щось мені обидва варіанти не подобаються… А тут сам герой до мене звернувся:
– Ваша світлосте, ви ризикували через мене? Просто очистити схованку, – Уртія, у якої в цьому світі були серйозні інтереси, вивчала документи із сейфа і деякі відкладала, щоб узяти їх із собою, – можна було набагато легше.
Я кивнула.
– Тоді я прошу захопити полонених на корабель, для обміну їх на одну ув'язнену. Я відслужу…
Слово «відслужу» далося йому дуже туго. Згадав. Напевно, так краще… Уртія відірвалася від паперів:
– Зараз вона буде тут.
Те, що превелебний носить на пальці перстень-печатку, я знала й давніше. Здогадатися, якою з печаток він скріплює найважливіші документи, – не треба бути генієм. Тому під час зустрічі я розглянула перстень ДУЖЕ уважно. Зразків почерку секретаря й підписів єпископа в резиденції виявилося чимало. Сигнал на ранок й означав, що сестра моє творіння отримала.
Морячок із команди Уртії вручив тюремному начальству наказ: для проведення очної ставки терміново доправити підслідних на нашу, превелебного, віллу під надійною охороною. Якби в наказі було сказано: «передати подавцю цього», то могли б і не повірити, тим більше – незнайома особа. Але самим під охороною доправити – зовсім інша річ.
Начальник в'язниці пробурчав, правда:
– Що це за новина?
На що посильний знизав плечима:
– Не уявляю, мені сказали відвезти – моя справа теляча.
Ну, а перехопити охорону й роззброїти її – це вже справа техніки.
Повернімось, однак, до наших баранів. Настрій у мене чомусь упав, і я навіть не відразу помітила, що Жунжі навіщось мене розглядує. Потім раптом запитує:
– Ми пливемо на кораблі?
– Ну не на крилах же… – буркнула я, каюсь, не дуже чемно.
– А, – він повернувся до Уртії, – священик там є?
Сестра відповіддю не вшанувала, зате її… гм… компаньйон… на запитання запитанням відповів:
– А навіщо він? Капітан – після Бога перший. Я, правда, трохи не вашої віри…
– Бог один, – тихо сказав Жунжі, – це тільки попи різні.
Брат Пубрі відкрив був рота, щоб викрити єресь, але Уртія переконливо подивилася йому в очі, після чого богословський диспут перервався, не розпочавшись. Я майже правильно вгадала, навіщо потрібен був священик. Майже. Тому що в ту саму мить, коли я подумала: «Все закономірно, згода їм та любов», Жунжі взяв мене за руку.
– Обвінчайте нас.
Ось так, молоді люди!
Час пролетів, як один день, – мало що й згадується окремо…
На люди ми з Панею показувалися тільки під час трапез та у фехтувальному залі – по три тирси щодня. Правда, рубалися переважно ми з Шарлем, Вона рідко за меч бралася, але вже доконечне сиділа в залі. А на решту часу ми з Нею зачинялися в опочивальні.
Одного разу за обідом її улюблена служниця, не молода вже, але дуже жвава жінка, повідомила, лукаво поглядаючи на мене, що, судячи з пащекування слуг, весь двір гуде про нашу жалобу і вельможі вже об заклад б'ються – щоправда, не уточнила, на що саме. Хотів я цих сперечальників на арену викликати, але Пані пирхнула: «Наплювати!» А раз їй плювати, то й мені плювати. Досить часто, замкнувши двері зсередини, Вона командувала: «Ходімо в інший світ!» Тільки вибирала такі місця, де людей немає. Частіше за все ми опинялися на вершині гори чи на березі, і Вона довго зоріла вдалину. Спочатку я просто не розумів – навіщо спостерігати, якщо ми не збираємося нічого тут робити, але такий у Неї був при цьому вираз обличчя… та й взагалі, якщо твоя Пані щось хоче, цього вистачить, – все розуміти добре, але не обов'язково. Так що я ставав або сідав осторонь і стежив, щоб не було несподіванок. Якщо ж ми залишалися вдома, то Вона… зображала. Іншого слова не дібрати. Візьме гладку пластину з кістки або гарного каменю й дивиться на неї. Не просто довго, а дуже довго. І потім раптом матеріал починав шаруватися, так, що залишалося опукле зображення, дуже красиве. Найчастіше – квіти, дерева. Рідше – тваринки. Після першого випадку зауважив я, що її очі стали червоними – дарма, певно, нічого не дається, навіть їй! Підійшов ззаду й закрив очі долонями. Вона здригнулась, але заперечувати не стала.