Перекладач. В Отері ранг знатності вказують деталі одягу. Система досить складна, поясню лише, що китиця біля лівого ліктя – «я перший дворянин у своєму роді», дві китиці – «був зразу посвячений в лицарі, а не спочатку отримав дворянство, а потім – лицарство» – таке можливо лише за заслуги на полі бою. На четвертий ранг вказує матеріал, з якого зробили китицю, – вовна.
Мечем вислужив. Шкода, що я спізнився.
Притулившись до стіни, я посувався боком, так що спина весь час була прикрита. І прислухався до шепоту.
– Якщо в них там парочка арбалетів… Потрібні тобі ті баби?
– А ти господиню бачив коли-небудь? Перша красуня столиці! Чаклун, ти двері розбити можеш? Своїми блискавками? Двері – бум?
Їх четверо. Четверо разом з чужим. Таким же чужим, як і я! Я витягнув з піхов на правому стегні отерський тесак і взяв його в зуби. Напевно, клинок було так і задумано – вздовж обуха вузькі канавки з обох сторін. Арбалет Шарля я, звичайно, залишив, підвісивши його при сідлі: з двома такими речами крастися не дуже зручно. Зараз пошкодував. А голоси за рогом вели далі:
– І не забудь про викуп. Її чоловіка не стратять: він і нашим, і вашим, недарма поїхав на прощу.
– Але тоді її не можна чіпати.
– Ха, землі її спадкові…
Арфіаль. В Отері чоловік успадковує за дружиною, тільки якщо в них були діти.
– Так що чоловік її всяку прийме, і розлучення не буде – дарма чи що він нікого на арену не викликав, навіть Доті, з яким вона в Нітвей плавала?…
Не знаю, що мене застерегло – моє «нове чуття», або звичайне чуття мисливця, або зміна тону в тому «так що»… І тим паче не знаю, як вони мене виявили – може, почули? Теж-таки вовки досвідчені.
– Чоловік повернеться за місяць, не раніше, і весь цей час…
Ватажок продовжував говорити, створюючи враження, що вони стоять, як стояли. Насправді двоє обходили будову з різних боків, затискаючи мене в лещата. На моє щастя, вони вирішили, ніби мають справу з недобитком з тутешніх слуг, та й що інше можна було передбачити? Так що чужинець і далі біля дверей возився…
– А-а-а-а-а!
З далекого кута з криком вирвався чорний плащ. Він кричав для того, щоб я до нього обернувся й підставив спину другому, що причаївся за рогом ближнім. Я знав, розумів – і все-таки повернувся й вистрілив. Стріляти краще в далекого, це майже завжди так. Вистріливши, тут же різко крутнувся назад і ледве встиг самостріл підставити під спрямований в обличчя клинок. Сталева пластина лука витримала – спасибі моїй нареченій. Але й меч витримав. Щоправда, вискочив з руки, повиснувши на ремінці, але не зламався і великих щербин не отримав.
Арфіаль. Тоді він, певно, нашої роботи. Багато їх по Отеру ходить. Більше, ніж десь-інде.
…Противник відскочив, ухиляючись від удару моєї ноги і підхоплюючи свою зброю, а на мене кинувся третій, – я ледве встиг вихопити лівою рукою тесак з рота і відбити ним удар. Праву руку з арбалетом кинув убік – і влучив кінцем лука другому в живіт.
За рогом гримнуло. Гадаючи, що я злякаюсь і розгублюся, ватажок одночасно змахнув мечем і кистенем, що з'явився в лівій руці. Я спробував ухилитись, але… Я зовсім забув про того, кого застрелив. На такій відстані стріла б'є в прямому сенсі слова і не гірше, ніж кінь копитом. Я був певен, що ворога перекине навзнак, а встати він уже не зможе. Та ось тільки стріла пройшла наскрізь, і впав ворог ниць. Упав і поповз, щоб дістати свого вбивцю.
У момент спалаху розібрався, де хто, й метнув… Є, виявляється, в Отері така зброя – начебто дротик, тільки наконечники з двох кінців, а біля кожного гаки – у різні боки. Ось воно і влучило мені між ніг! Урешті я вдарив супротивника головою в живіт, а сам дістав кистенем по ребрах. Мій тесак теж розітнув ватажкові бік, але не більше. У наступну мить другий ударив мене мечем. Не знаю, куди він цілив, але влучив по ребрах, саме туди, де обушок приклався. Зазвичай я намагаюся не згадувати про свій майже непробивний панцир – на милість богів сподівайся, а по боках озирайся. І, до речі, пропущений удар, навіть якщо обладунок витримає, все одно може й з ніг звалити, і покалічити, вбити навіть. Так що краще не пропускати. Арбалет випав з руки, і я завдав удару кулаком в латній рукавиці й… За спиною впалого ватажка стояв чужинець, який тримав у руках якусь штуку, схожу на самостріл – тільки лука на цьому самострілі не було зовсім. Я щодуху стрибнув убік і кинувся бігти. Звичайно, далеко тікати було нікуди, але на стіну я таки виліз. Власне, це не так стіна, як вузька дерев'яна будівля, у якій зовнішня стіна випинається вгору, понад дах, що може правити за бойовий майданчик. У звичайний же час цю будівлю мають за комору.