– Рана легка, дрібниці!
Він був поранений? Але дрібниці там чи ні, а припекти терміново!
– Я все зробив. Ось цим, – клацнув по рогу, зам'явся, добираючи слова, – вогненним порошком.
Ну, демони пекла! Не те дивно, що припік сам, – жити захочеш, ще й не те зробиш, – диво, що стоїть прямо і голос не тремтить. Це ж тільки в Отері так говорять: «важка», «легка», а в нас ні… Як припечеш, так і легка поважчає, а не палити – майже певна смерть, або плями підуть – смерть, або загноїться, або вигне дугою людину – і смерть у страшних муках.
Перекладач. Хайнлорі описує зараження крові, гангрену та правець.
До корчми залишалося зовсім трохи, коли на нас напали. Ті-таки найманці, та не самі. Три найманці й троє простих грабіжників. Мені здалося, що один із них, забруднений кіптявою, схожий на тих. Прибульців, я маю на увазі.
Ба-бах! Шарль перетворився на виверження вулкана. У лівій руці пістоль, – користуватимусь назвою, яку дізнався вже пізніше, – з верхнього дула вогонь із димом. Ба-бах! З нижнього вогонь з димом, один ворог падає, інший за плече вхопився.
Бах! Бух! Коли тільки й встиг пістоль замінити! Третій з-за спини тягне – на нас вершник мчав, судячи з усього – лицар Братства Сокири в пластинчастому панцирі. Я приготувався метнути йому в голову булаву, але Шарль вистрілив, кінь спіткнувся, точно на перешкоду яку наскочив, і вершник перекинувся йому через голову.
– Чорт знає що!
За мить праворуч від нас нічого не було, і – раз! – стоїть чарівниця. Та сама – з довгою косою та у вишитих чоботях.
– Ану дай сюди!
Шарль з винуватим виглядом простягнув свій пістоль. Два інші, кинуті на землю, самі собою піднялися в повітря й плавно лягли в руки чаклунки.
– Припаси!
Я не зрозумів, але Шарль слухняно простягнув ріг і якийсь мішечок.
– А тепер швидко в човен!
Я спробував заперечити:
– Але опівдні вже пройшов час! Тепер треба чекати…
– Потрапите, куди задумано, – я подбаю! Хутко! – Останній крик було, напевно, чути в маєтку Візі, а може, і в інших провінціях.
Проходячи повз лежачого лицаря, я нахилився. Зав'язки шолома лопнули від удару, голова вся в крові… Демони пекла, та він же молодший за мене! Даремно Ти мене на цю службу послала, наречена. Даремно. Мені все одно, хто в чужій землі королем буде.
Розділ п'ятий
Тітонька-донечка
Потрапити в засідку не дуже весело. Якщо вона до того ж не на тебе, а на іншого – і поготів тяжко. Але коли вона так по-дурному влаштована – то просто нудно. Бо так, вас більше, до того ж набагато. Та тільки ви вже програли.
Човен виніс нас у Толсуорт. Його в багатьох баладах згадано: половина, якщо не більше, кланів, що попливли на острів, звідси йшли вниз по Херту й далі морем уздовж острівців.
Чому тут місця всякі названі начебто по-нашому, але самі назви не мають жодного смислу? Херт там або Толсуорт… Не те, що в нас на острові – Тепле озеро, річка Щуча, Шолом-гора, Ведмідь-гора… Нудьгувати я починаю за островом. А тут же до нас жили інші народи чи то змінилася мова, – я згадав отерські письмена в підземеллі – ті, які міг прочитати, але не зрозумів.
Днів з десять ми, вибравши затишне місце, лікувалися, – Шарлева рана була не такою вже й легкою, та й ребрам моїм треба було дати відпочити – правда, і те, й інше загоїлось набагато швидше, ніж я сподівався, – потім далі попливли озерами.
Це не так уже й далеко від правди співають. Якщо озеро безстічне – звичайна річ – або річка з нього тече не на захід, приставали до берега, один з нас піднімався на скелю, на дерево – і щонайбільше з другого разу бачили поверхню іншого озера. Блукали, звичайно, – адже ми тільки те й знали, що з Толсуорта кілька річок тече на північ і одна, Херт, на захід.
Арфіаль. Я сама не була в Толсуорті понад сто років, тому путівника не могла видати. У той же час потрібно було їх відправити в таке місце, де вони спочатку б озирнулися, а вже потім самі вирішували, коли і як ставати до контакту з людністю.
…Людей ми бачили тричі. Тобто це буквально: ми їх побачили – не вони нас. Третій випадок і був передвісником бою.
Напроти місця, де ми днювали – вночі йти спокійніше, – пристав великий човен. Взагалі, людей так під сорок, дуже велике човнище для річки. І, що мене здивувало, троє жінок. Старші полізли на гору, сперечаючись між собою і махаючи руками. Ага, те, що й у нас – не певно знають дорогу. Я в усі очі спостерігав – цікаво, яку мають зброю, а Шарль іншим стурбований: