– Ми можемо вивести через гори. Невідомою стежкою.
Можливо. Тільки не вірю я, що стежки цієї не знає ніхто. Так не буває. Скоріше рано, ніж пізно переслідники виявлять те місце, де оце ми стоїмо. Визначать, куди ми з вами пішли, й відправлять на перехоплення, поки ми дертися будемо, по річці пройдуть. І зустрінуть.
– На острів ми підемо разом.
Прости мене, Арфіале, але тут справді, як ти кажеш, незатишно.
– Тільки ж шукають не нас.
Два недовірливі погляди.
– Самі погляньте – хіба так у Толсуорті роблять човни?
Явний промах моєї нареченої…
Пані. Може, досить реєструвати мої промахи?
…Але й правда – зовсім інакше побудований.
– Ми здалеку. Бачили бій. Але до нього стосунку не маємо.
– Всі знають, що владика іноді купців б'є, – буркнула Нірта, – але такого переполоху ніколи не бувало.
Мабуть, після загиблих залишилися серйозні месники. І хтось урятувався. Помітили це, схоже, не відразу. Але все ж таки помітили. Або речі знайшлися без господаря, наприклад, одяг на чотирьох жінок, а серед убитих і полонених тільки три, або хтось язика розв'язав.
– Сюди слухайте.
Шарль хрокнув – я на нашу мову переклав отерський вираз – вийшло смішно.
– Ми поїдемо вперед і спробуємо проскочити хитрістю. Якщо вийде, вас ніхто й не запідозрить ні в чому: просто уваги не звернуть. Ні – могли ж ви плисти повільно?
Нірта якось дивно подивилася на хлопця, і я запідозрив, хто в цій сім'ї головний.
Арфіаль. А чого тут підозрювати – той головний, кому й годиться бути.
– Тільки слуги мені ні до чого. Ми вас нижче за течією почекаємо й просто разом поїдемо. Якщо ви не передумаєте.
– Ну, і на що ти сподіваєшся? – Шарль перейшов на отерську мову.
– На те, що воїни не стануть без наказу затівати рубку невідомо з ким. А якщо я занадто добре про них думаю – то не армія ж у них там!
Точно – не армія. Коли нашим очам відкрилася невидима раніше конов'язь, то побачили ми семеро коней. Поруч складені сім великих щитів і сім довгих списів. Дивно. Якби їх було шість, я б сказав, що загонові дали ще командира – крім власного.
Змієня знизав плечима:
– Шляхетного командира і з ним розумного радника. Або два загони, що зазнали втрат. Чи ще безліч може бути різних причин, але їх сім, а нас двоє. Так що сили приблизно рівні.
– Я би волів перевагу мати.
Перекладач. Знову той самий випадок, що й у Першому розділі – Хайнлорі зовсім не жартує.
Усередині харчевня чітко розділена на дві нерівні частини. У більшій підлога земляна, та її майже всю займає вкопаний у землю стіл, і лави навколо – теж укопані. За столом четверо. У панцирах, тільки шоломи зняли. Отже, тих, кого чекають, уважають небезпечними. На підлозі, в кутку, жебрачка в лахмітті. Менша половина – поміст, на ньому два столики маленькі, один порожній, за другим – єдина людина.
Шарль прямо на поміст і подався. А хода! Тьху ти, чисто принц! Дружинники, що були піднялися з-за спільного столу, перезирнулися. Жебрачка на підлозі вся зіщулилась, показуючи, що боїться, як би не зачепити благородного своїми лахами. Показує, а насправді вона НЕ боїться, ось що дивно. У цю мить шинкар заступив мені дорогу:
– Там для панів!
Ну ясна річ! Я ніби й розумів, що не шляхетством має людина славитися, й на принца я не схожий, та щось дошкулило. Зірвав з лівої руки рукавичку, сунув шинкареві під ніс – і той навпіл зігнувся. Як я зрозумів потім, сталося непорозуміння: я хотів вразити дорогоцінними каменями на моїх перснях, а шинкар їх, певне, навіть і не помітив – він на родовий знак витріщився, на браслет. На Старій Батьківщині, в королівстві, їх тільки найвища шляхта носить – ті, кого називають «найсильнішими». У ту ж мить мене з-під брудних, поплутаних пелехів жебрачки обпалило поглядом. Ось вона персні ті розглядала! Але не відразу я зрозумів, що це значить.
Перш ніж сісти на дзиґлик, Шарль відчепив піхви тесака, поклав його на стіл і гаркнув:
– Пива!
А я взявся шанси наші прикидати. У кожному війську головна зброя – це голова командира. Тому придивімось уважніше. От-так, та-ак, боги та демони, як тільки лавка під ним не завалилася! Поверх кольчуги – безрукавка луската, тришарове залізяччя. Дивиться на мене, як на диво якесь. Тільки сам ти дурень тричі. Перша дурість – що начепив на себе стільки заліза. У кінному бою це, напевно, добре. Але подивлюся я, як ти без коня повернешся. Друга помилка – дозволив своїм обжиратися й напиватися. їх же двох за одного вважати можна – такі важкі! Ну, а головна дурість – розділилися. Відколовся з пихи – ти ж ВЖЕ заручник.