Оголошення результатів я слухав упіввуха. Так, Лонні вже натягнув панцир – добре. І подвійно добре, що він старомодний – я панцир маю на увазі (хоча й господаря теж). Нові отерські лати треба півтирса натягувати, бажано з чиєюсь допомогою. А в Лонні просто пластини на підобладунковий одяг нашиті.
Адже якщо всі вважають, що якась дія ворога неможлива, то саме до неможливого і треба готуватися, чи не так? Що є найбільш нечуване? Напад прямо в храмі, після того, як боги висловили свою волю. Значить, чекаємо битви. Ось чому зараз Ленкорт з жінками на даху вежі, в рукопашній він слабенький, вигідніше використовувати як стрільця.
І удару справді було завдано – тільки не так, як я думав.
– Я забираю моїх рабів – і ми йдемо.
Я не відразу зрозумів.
– Усі чули королівські слова? Слова Владики досить! Цим бродягам дали право на Суд Богів як виняток, лише один раз! На новий суд у них права немає! А я стверджую, що ці жінки…
Шарль схрестив руки на грудях, кисті в рукавах потонули. Ще кілька слів – і синок Владичин не побачить, що накоїв. Синок Владики… Кров стукала в скронях, я шукав вихід. І, не встигнувши додумати думку до кінця, почув власний голос:
– А де тут Владика?
Уперше перекосилось обличчя аристократа – до цього він непогано володів собою, але я вгадав – я влучив у дошкульне місце: Владики давно домагалися перетворення своєї влади на спадкову й майже домоглися. Але все ж нового владику затверджує король… Як пояснював Ленкорт, Нумарнайл майже відкрито вимагав, щоб його величали владикою.
– Пошепки говорять, – додала тоді Нірта, – що якби він був певний у королівському рішенні, то і батька б, і братів…
– Адже й ти сам. – Я вклонився. В Отері за такий уклін викликають на поєдинок. – Ти сам визнав, що я вищий за тебе!
У натовпі пролунали вигуки подиву, а синок, здається, онімів.
– Адже коли я сказав, що виставляю заміну, бо моє звання вище Владичиного, ти не став заперечувати, визнавши першість моєї честі.
Побурів, зараз із ним удар буде. А взагалі гарний мужик, тільки якийсь… Не доберу слів, але не скажеш, ніяк не скажеш, що він ночами промишляє, такому б за отерським звичаєм накази віддавати, самому рук не каляючи. Випещене лице, пещена борода. Я, до речі, бороду відпустив теж: це на острові голяться холості – тут, по-моєму, всі з бородами. І я ж майже одружений!
Пані. Це ще з ким? Візі заміжня.
– …Окрім іншого, Закон говорить ясно, що в справах про порушення клятви заміна неприпустима.
Очі жерця блиснули: він зрозумів – він сам.
– Тому, якщо хтось збирається клястися, йому доведеться особисто стати перед Богом!
Я розумів, що загибель княжича – я добре пам'ятаю, що подумав саме так: «княжич», хоча князів у нашого народу немає більше, і саме слово збереглося тільки в баладах, – що його смерть тільки погіршить становище, але… Скільки ж можна! Спадкоємець обвів поглядом свою дружину. Здається, він хотів, щоб хто-небудь замість нього присягнувся…
– Якщо вилізе простий воїн, нехай… – Я згадав слова Арфіалі, – нехай богам на мене не скаржиться.
Пізніше я зрозумів, що сказав я одне, а почули інше: я мав на увазі, що нічого брехню вождя брати на свою совість, а слухачі вирішили – вб'ю нешляхетного. На Старій Батьківщині і таке буває, що простого воїна, який шляхетного вбив – у бою, я маю на увазі, – стратити можуть, якщо він у полон потрапить.
Нумарлайл подивився спідлоба, розвернувся й пішов геть. Судячи з виразів обличчя, не для мене самого несподіванка. Головний жрець показав на мене великим пальцем. Тут, на материку, так запрошують: «Іди за мною». Лонні-Рос рушив слідом. У цей час із натовпу висунулася постать Отосурта – людини, у якої ми залишили коней. Так, уже дещо.
– Ну і як думаєш далі викручуватися?
Не сподобалось мені запитання! Точніше, не самі слова – інтерес жерця не сподобався.
– Я, звичайно, гнати вас не стану, але ж якщо і після суду будете сидіти в притулку – ославлять боягузами.
Не допомогла моя борода – за хлопчиська вважає, якщо зловити на такому думає. Я давно, між іншим, завважив, – не дорослішає моє обличчя. Не дорослий боєць – хлопчисько зі шрамами. А люди з зовнішності часто судять. Навіть не дурні люди.
Пані. Боюся, що моя робота. Пам'ятаю, коли рани латала, шкодувала, що, мовляв, недовго залишиться таким безневинним обличчя, скоро заматеріє. Могла, сама не зрозумівши, дати команду.
Наплювати мені, ким уважатимуть. Ну, не зовсім наплювати, звичайно…