Звичайно, головний – він, скоро Сютрю побачив, рвонув так, що верхи не наздогнати, – підніме тривогу. Поки корабель спорядять – якщо ще захочуть зв'язуватися – вітер попутний… Все одно треба йти. Я не знаю, як описати словами, але ніби мої думки приходили здалеку… І плівка… плівка перед очима… Ленкорт лежить мертвий на палубі, убити б гада, але я відчуваю, що не можна. Нічого, глядачів вистачає, більшість – жінки… Завтра все місто знати буде, чому ти не можеш сісти.
На галерах часто взагалі немає приміщень, щоб спати. На цьому вітрильнику була маленька комірчина – у ній жив капітан зі своєю жінкою. Не пам'ятаю, як опинився там. Не пам'ятаю, кому сказав принести вина… Пам'ятаю жіночий шепіт.
– Я боюся!
І чоловічий голос:
– Ну!
Двері відчинилися, й увійшла жінка. Та сама – Сотіна звали її. Принесла пива – правильно, вино у нас рідкість – і риби сушеної, сіла поруч. Комірка малесенька, ми туди ще багато речей помістили, так що просто притискались одне до одного.
Арфіаль. А можна без виправдань?
…Пиво я, пам'ятається, востаннє пробував за три місяці до того… як усе почалося. Скільки ж років минуло? Два, три, чотири? Ну, не тому, звичайно, я пив та пив, що вже й смак забув, але й тому теж. Не одразу й збагнув, що відчуваю, ніби щось не так, неправильно…
– Старий тебе не вб'є?
Тихо-тихо промовила одне слово:
– Ні-і, – завмерла знову.
А вона ж боїться мене, страх як боїться… Це без усякого чуття ясно. А якщо боїться, то чого не піде? Хіба я тримаю? Стій… Ми ж сюди склали запасну зброю – ту, що захопили в харчевні, я досі тягав за собою, міцно в голову мені запало, що зайвої зброї не буває.
– Він що, наказав тобі мене напоїти й зарізати?
Тверезий я б такого не сказав. Ясно ж, що вона нездатна…
– Ні, він наказав лягти з тобою.
І зовсім тихо, навіть я, сидячи пліч-о-пліч, ледве розчув:
– Він штани намочив. Розумів, що нелегко буде зробити, але такого не чекав. А коли ти дружинників розпізнав, хоча навмисне прислали тих, кого не знаєш в обличчя… І коли ви вдвох на подвір'я вирушили…
Удвох? Ну так, я і Сютрю, інших попросив за кораблем доглянути… За кораблем і командою. Чиїсь заперечення – здається, Шарля – повз вуха пропустив. Сютрю був трохи переляканий, але намагався не показувати цього: сам же ідею подав, тому не можна, ім'я злиняє…
– Дехто з команди сподівався, що вас там уб'ють. Але мій відразу сказав: «Він повернеться, раз пішов так упевнено». Тепер боїться, що продаси і вантаж, і корабель, і його самого.
Варто було б.
– Наказав, щоб я…
Вмовила мене.
– Принеси ще пива.
Що вона робить зі своїм одягом? А хоче, щоб все так виглядало, ніби вже… Знову промайнула думка, що Арфіаль не брала з мене клятви вірності, що вона розуміла…
Арфіаль. Якщо я ще раз прочитаю, що в тебе майнула ця премудра думка – ти мене ніколи не побачиш більше!
…Сам сказав принести і сам задрімав. Правда, коли Сотіна повернулася – почув це вчасно і хто це, теж зрозумів крізь сон… Вона довго стояла, тихо-тихо, навіть і не дихала майже, потім поставила глечик у кут, потім я почув скрегіт засува, якийсь шерех, потім відчув її поруч…
– Не треба, – ніколи я, відтоді, як виріс, не чув такого жалібного голосу.
Так могла дівчинка років п'яти говорити… І я відчув – нехай я буду останнім дурнем у всіх світах, але через це «не треба» я переступити не можу.
Арфіаль. А знаєш, я теж думаю, що краще бути останнім дурнем, ніж першим негідником.
…Вранці мені стало легше. Набагато легше.
Арфіаль. А такі безмовні істоти, вони начебто коти – вбирають негативну енергію.
…Капітан підійшов з посмішкою, у мене кулаки стиснулися: хотілося викинути за два борти одразу – за один голову, за другий – тулуб.
– Не намагайся змінити світ, господарю. Ти ж не зможеш взяти її з нами – так і поводь себе… – Шарль не договорив.
Погода гарна, вітер попутний, не дуже сильний. Жодних прикмет небезпеки. Попереду з'явились невеликі хмари. Не ті, що шторм віщують, – звичайні.
– Шарлю, я сам себе починаю боятися.
– Давно пора, між іншим.
Чого завгодно я чекав – тільки не такої відповіді.
– Ні, господарю, я не те маю на увазі, що ти зірвався вчора, – це якраз зрозуміло. Я… мій… лицар Шарль, одним словом, був знайомий… ну, так скажімо, теж із лицарем. І той, увійшовши в раж, розігнав сотню. Вони на одного поета облавою йшли. Сірано де Бержерак двох убив, трьох поранив, інші в різні боки. Уяви картину: дев'яносто п'ять від одного тікають.