– Ти мала рацію, сестро, – озвалася друга чарівниця. – Мені жарко. Матері пощастило.
Їй жарко?!!
– Босоніжка в нас… дуже чутлива. Якщо їй жарко, значить, хтось із присутніх від моїх слів щасливий став. Ну не я ж сама…
Я Арфі потрібен!!!
– Ми прийшли, – Тірінь проковтнула частину речення. – Ну, перше, тебе познайомити… з тобою познайомити…
Вперше бачу її збентеженою до такої міри. Та вона при сестрі наче дитина маленька.
– Ми бажаємо тебе попросити, щоб… щоб ти маму дочекався! Ну, демони пекла! Що вони розуміють! За кого мають!
– Ти не той… не сіпайся. Адже ви на чотири роки вмовлялись?
– Вона запізниться. Я знаю.
Тірінь замовкла відразу, як заговорила сестра. І ще мовчала – поки не стало ясно, що та далі говорити не має наміру.
– Коротше – роби, що хочеш. Гуляй, як знаєш…
А це ще до чого?
– Я ж розумію, що чекати роками важко. Хочеш, притягну тобі Візі за волосся?
– Не треба тягати за волосся. Нікого, ніколи.
Хотів сказати легко, жартома, в тон самої чарівниці – не вийшло. Важко, похмуро впали слова. А на останніх двох словах взагалі немов каркнув.
– Це не все. Коли сестра сказала, що мати запізниться, вона мала на увазі – запізниться на ваше весілля. А просто прийти – мама непередбачувана…
Арфіаль. Від кого чую. Пардон, читаю…
– …Просто вона в будь-який момент може, як приходила вчора.
– Ти мене вб'єш, хлопче, – усміхнулася Босоніжка. – Спочатку така спека, потім крижаний холод. Що тебе засмутило? Захотілося їй подивитися. Прийшла. Приспала вашого вартового, він і не помітив, що дрімав. Побачила, що ти спиш. Поправила ковдру. Пішла. Так вона може прийти в будь-який момент. Продовжуй, сестро.
Вона може прийти в будь-який момент. У будь-який.
– Ти мене зовсім спалиш.
– їй… несолодко, і саме тому ти можеш знадобитися у будь-яку мить. Будь терплячий, будь ласка. Я ж бо знаю, що мою матір у великій кількості терпіти нелегко. Ану повтори, повтори, що ти посмів подумати?! Це хто дурепа? Спасибі!
– Залиш нас, сестро.
Ніколи б не подумав, що Тірінь здатна накази виконувати, але, як з'ясувалося, багато чого я не знаю, – зникла, слова не мовивши.
Арфіаль. А це й для мене новина: такі стосунки між дочками.
– …Не бери в голову все, що сестра тут наговорила. – Чаклунка говорила тихо, короткими фразами, з великими проміжками. – Запам'ятай головне: мама запізниться. Вона, звичайно, своєму слову хазяйка… загалом.
Замовкла надовго, але в мене і думки не виникало вставити своє слівце або питання задати.
– Але ти їй потрібен. Навіть не уявляєш собі наскільки. Тому… – Знову мовчання. – Я не буду втручатися…
Здається, це вона сама собі сказала.
– Я не буду втручатися, але я обіцяю тобі, що у ВИРІШАЛЬНИЙ ДЕНЬ влаштую вам розмову. Тебе до неї доставлю або її до тебе – це вже як вийде, але поговорити зможеш.
Виходить, Арфі може й зовсім не прийти? І що це за день – вирішальний?
Через день після розмови з чарівницями ми залишили човна та пішли на лижах. Першого ж дня з'явилась неврахована обставина: невміння більшості моїх супутників ходити на лижах. Ні, я, звичайно, розумів, що Лонні та Шарль бачать ці штуки вперше в житті. Але, на мій подив, виявилося, що Сотіна теж не може ходити, а Мірра вміє приблизно так, як я можу верхи їздити. Якщо врахувати, що Нірта несе дитину – інше зрозуміло. Дорога перетворилася на пекло. У перший день ми й п'ять тисяч кроків не пройшли. А сам я, напевно, відмотав разів у п'ять більше: доводилося і розвідку вести, й осторонь від маршруту полювати – намарне, так що спати лягли голодними. Отож демони пекла в мене з язика не сходили. Другого дня пройшли всього-навсього дві тисячі кроків, зате завидна – біля струмка влаштували табір, а струмок – це їжа – поки біля табору, нехай рибу ловлять, адже інакше може статися, що застрягнемо де-небудь у такому місці, що й корінців не знайдемо їстівних. Ну, а на мені полювання – на кілька днів дичини, думав, в окрузі вистачить. І ось, повертаючись із полювання, лише двох птахів і взяв, аж зло бере – я відчув. Відчув.
Через тырс я вже оглядав табір.
Вони зупинилися на мису – правильно і неправильно. Що добре – найближчі зарості кроків за сто. Що погано – зарості за сто кроків. Ні, я не обмовився. Сто кроків по снігу непоміченим пройти – це казки. Але зі ста кроків засипати табір стрілами – хоч з лука, хоч із самострілів – штука нескладна. І камінням із пращ – теж. Хіба що табір проти звірів, а не проти людей – тоді все добре.