Я НЕ ХОЧУ НІКОГО ВБИВАТИ. НЕ ХОЧУ ЦЕ ДУЖЕ ЛЕГКО. НЕ ХОЧУ ВБИВАТИ.
У вождя по обличчю текла кров – ось хто спробував другим!
– Тебе прив'яжуть до дерева і залишать.
– З глузду ви всі з'їхали? – Мисливці зібралися щільною групою, але, здається, не вирішили, що робити далі. Я ступив ще два кроки назад, вирвав із снігу спис Нотівара.
Вождь знову прохрипів:
– Схопити його!
Я зрозумів, що зараз він бачить у мені уособлення своєї невдачі, якщо один з командирів мисливців відмовився добувати кішку, то й інші навряд чи підуть. А свої явно не можуть, люди будуть його звинувачувати, навіть ті, хто заздалегідь готовий повірити в мою вину…
Наказ вождя спробував виконати один Нотівар: Коршер ніяк прочухатися не міг – бив-то я щосили, двом іншим у голові запаморочилось – занадто багато всього, вони тільки головами крутили.
– Візьми свій спис, Нотіваре! – Але метнув я не в нього, а в дерево поруч.
Поки він озирався – погано все ж учений, – я ще двома стрибками наблизився до звалених речей і вихопив з-під ковдри арбалет. Я боявся, що механізм спрацював під час землетрусу, але, спасибі Пані, цього не сталося – зброя залишалася зарядженою. Самострілів на острові майже немає, але впізнали його, зрозуміли. Нотівар зупинився, та тільки вождь ніяк не міг заспокоїтись.
– Вижену! – Це він до тих двох звернувся, що стояли стовпами, свідому непокору запідозрив.
– Розпочни прямо зараз! Прожени всю четвірку і йди в селище сам! – Ніби хтось інший з мене вигукнув. (Іти самому, коли поруч точно є кіт, – невелике задоволення.)
Мисливці шепотілися між собою. Я звернувся до них:
– Багаття було спільним?
– Так.
Слово впало, мов камінь у безодню.
– Але тебе звинувачують…
– Це не має значення! За те обвинувачення мене вигнали з клану. А чия це місцевість?
– Нічия.
– Можна двічі карати за одну і ту саму історію? Можна хапати людину біля спільного вогнища на нічиїй землі? Чи Закону більше немає?
– Багато говориш, – з ненавистю процідив вождь. – Слів навчився…
– Можу й без слів! Мені на суді відмовили в поєдинку – одне це робить вирок незаконним…
Я тоді Нотівара викликати намагався і, думаю, переміг би. Злістю здолав би.
– Так от, я б міг ТЕПЕР вимагати поєдинку, зарубати того дурня, що прийме виклик, – але цим би довів тільки те, що я сильніший. Тому я інше придумав.
Здається, моя, як в Отері кажуть, «логічна конструкція» для більшості слухачів виявилася занадто складною – хоча звістка, що мені відмовили в дуелі, на Мисливців справила враження.
– Замість усього я вашу кішку знищу – тільки під ногами не плутайтеся.
Не дуже складно я висловився, і вони зрозуміли. Хтось із мисливців похитав головою.
– Це не та, та кульгава і набагато більша – я бачив слід.
Кульгава? Ох, як погано. Кульгаючи, на оленів, наприклад, не може полювати – не наздожене, тільки люди їй і залишилися.
– Половина висілків спорожніла, люди збіглися в селище.
Я думаю!
– Та що ви його слухаєте! – Коршер дивився на мене з ненавистю. – Та щоб такий дурень мене вбив!
Коршер вважав мене дурнем, бо підлітком я відповідав ударом на кожну образу – навіть якщо кривдник був явно сильніший, такі ж і займають. Коли на суді я говорив, збиваючись і плутаючись, він ще більше переконався.
– Якщо ти розумний – убий сам кішку. Тут саме розум і потрібен.
– Більше ми про тебе не почуємо.
Виселок ми обійшли тричі, зупиняючись через кожні десять кроків і прислухаючись: Лонні вухами, я – «новим чуттям». Коли я розповів нашим, що маю намір сходити на кішку, – Шарль без слів сунув у ніс кулак, але залишитися з жінками довелося все-таки йому: одружений.
На околиці селища Лонні взявся за роботу, а я його прикривав з арбалетом у руках. При тому шумі, що він піднімав, тільки на «нове чуття» й була надія. Лонні розібрав дах однієї з клунь, відклав найміцніші жердини й розташував їх наново – так, щоб вийшла решітка. Але не вистачило – довелося частину з іншої комори позичати.