– Ну, і як би ти сам із тим упорався? Скажи ще спасибі, що я з дрібнопомісної сім'ї, а попався би справжній аристократ, той, що крім меча і ложки зроду нічого в руках не тримав…
– Ти скоро закінчиш?
– Говорити? Хоч зараз, якщо тобі заважає.
– Ні, клітку робити. Вона наближається.
Лонні зупинився, подивився мені в очі:
– Минулого разу ти сам не зрозумів, що відчуваєш.
– Минулого разу… я ніколи не відчував землетрусу, він перебив усі… тобто відчуття незнайоме перебило «дух» кішки… тобто…
Отерець повернувся до роботи:
– Не хвилюйся, я зрозумів. Залишилося всього нічого… Ще трохи-трохи… Готово!
Увійшовши всередину комори, ми підперли двері колодою й розташувалися поряд, біля однієї стінки – щоб, якщо жердини не витримають, я міг стріляти, не ризикуючи влучити в товариша.
– Ми, напевно, можемо говорити, адже наше завдання – зовсім не ховатися.
Хвилюється Лонні-Рос, балакучка на нього напала. Так і я ж хвилююся, дарма слова одне за одне чіпляються, чи що? Та вже кішок боятися – самі боги веліли. Минуло півтырса, тырс…
– Пішла вона чи що?
– Ні, – я знизив голос, ніби кіт розумів отерську мову, – кружляє.
Ще тырс пройшов…
– Залягла, сволота. Не можу точно сказати, але десь неподалік.
Перевалило за північ, Лонні вже розповів усі отерські анекдоти, заспівав декілька пісень – голос у нього непоганий, – а кішка слухала нас і не ступила з місця.
– Може, навпаки – чекає, поки ми поснемо?
– Навряд чи. Найпевніше, просто-напросто не голодна.
– Вона не голодна, а я холодний.
– Ось чого не можна, так це вогню. На вогонь не піде точно: в цьому схожа з усіма тваринами.
– Знаєш, у мене собака був, так він завжди відчував, коли про нього говорять. Я вже по-всякому: ні клички не згадував, ні слова «собака» – все одно розумів, що це про нього. Може, й твій кіт оце слухає нас та розуміє.
Все може бути, але це звір, а ми люди.
І лише перед світанком, коли задубіли ми гірше нікуди, безшумна тінь з'явилася на даху. Лапи акуратно переставляла, жодного разу не ступивши повз жердини – вони прогиналися під вагою, але тримали. Дійшовши до одного з тих місць, де Лонні прив'язував одну жердину до іншої, – мовчки почала гризти мотузку. Я вистрілив, а отерець не встиг. Тварюка зникла без єдиного звуку, ніби й не було її ніколи.
– Промахнувся ти чи що?
– Треба чекати світанку.
Краще б я справді схибив!
– У лапу ти їй влучив, бачиш слід? Чисто тобі іноходець.
Точно, дві лапи кульгаві й обидві ліві. З трьох кроків! Убивати треба за таку стрілянину!
Може, так і буде – нам тепер тропити, вдруге пастка не спрацює.
– Що ж, ходімо.
Того страху, що ми пережили, словами не описати. Слід був ясним та чітким. І так само ясно було, що нас чекає. Десь хижак зробить петлю і заляже біля стежки. Але ДЕ? Не можу знати – адже поки ми йдемо, нове чуття спить. А часто зупинятися теж не можна – ось-ось сніг піде. І зникне слід. Мене врятував Донні. Коли я почув за спиною: «Еге-еге-гей!» – то озирнувся, як останній дурень.
У ту ж мить отерець штовхнув мене і сам від мене відштовхнувся. Величезна біла туша беззвучно пропливла в повітрі. Я навскид пустив стрілу, влучив у черево. «Лежати», – продзвеніло у вухах, і за цим – два удари, які я вже чув в Отері. Вогняний постріл.
Тиша могла мати лише одне значення. Я піднявся і – звідки тільки сили взяв! – стягнув кішку з отерця. Він був сильно пом'ятий, але дихав. І, між іншим, встиг увігнати свій спис у горло звірові. Я озирнувся: Мелла тримала в руках довгу залізну трубку з двома дірками – одна під одною. Поруч із нею – незнайома мені чарівниця, в чорній шубці.
– Перезаряди свою зброю і підстрахуй нас.
Чаклунки схилилися над Лонні, водячи руками по тілу і вряди-годи переглядаючись.
Арфіаль. Яххі входить до числа найсильніших, а Мелла… Майже певна, що вона всіх, крім Засновниці, давно залишила позаду. І навіть таке допускаю, що і її перевершила теж.
…Лонні задихав рівніше, відкрив очі, сів. Покрутив головою, здригнувся.
Пальці Мелли стиснули моє зап'ястя, і… і ми опинилися біля місця, де я залишив жінок із Шарлем.
– Я так думаю, що ми там зайві.
Розділ сьомий
Викрадення нареченої
Те, що у вежі мене чекають сторонні, я відчув кроків за сто і відразу ж перевірив клинок: досі його жодного разу не заклинювало в піхвах, але все колись буває вперше. Ще кроків через сорок я зрозумів, що гостя одна і що це чарівниця. Причому не Мелла, не Тірінь і не Босоніжка – цих я одразу розпізнаю. Втім, за нинішнього свого настрою я будь-якій з них радітиму, навіть Кторті, хоча вона й зануда. Останніми роками моя вежа стала одним із тих місць, де чаклунки залишають послання одна одній.