– Почуваюся щуром, який тікає з корабля.
– Щурі – дуже розумні тварини, – повчально, майже жартівливо промовив він. – Напевно, переживуть людину. В усякому разі, соціальна система щурів значно стійкіша.
– Навчальний рік ще не закінчився – попереду два тижні занять.
– Ет!..
Цього разу Ламперер відверто посміхнувся, мало не розреготавшись.
– За цей час може багато чого змінитися – ситуація непередбачувана. Проте єдине, що я вважаю цілком неможливим, – це те, що навчальний рік завершиться, як завжди!
Ламперер замовк, заходившись коло шампанського, і я зрозумів, що більше він нічого мені не скаже; з його вуст не сходив майже зневажливий усміх – проте я відчув дивну симпатію до Ламперера. Я замовив собі другий келих пива – цього разу зі смаком малини; повертатися додому не хотілося, адже там на мене ніхто не чекав. Я замислився: чи є в Ламперера подружка, якась дівчина, – певно, що так. Він справляв враження сірого кардинала, політичного лідера більш-менш підпільного руху; багатьох дівчат це приваблює – це визнаний факт. А втім, декого приваблюють і фахівці з творчості Гюїсманса. Одного разу я натрапив на юну, прекрасну, спокусливу дівчину, в сексуальних фантазіях якої був присутній Жан-Франсуа Копе; довгенько ж я після цього відходив. А й справді – про що тільки не мріють дівчата в наш час!
Наступного ж дня я відкрив рахунок у відділенні Barclays на авеню Ґобелен. За словами працівника банку, на переведення коштів мав піти лише один робочий день; на мій превеликий подив, карту Visa я отримав миттєво.
Повернутися додому я вирішив пішки – усі формальності зі зміни рахунку я виконав машинально, мов робот, а тепер мусив усе добре обміркувати. Вийшовши на площі Італії, раптом зловив собі на миттєвій думці: усе, що я знаю, може зникнути. Оця маленька кучерява чорношкіра з тугим задком, обтягнутим джинсами, яка чекає на автобус № 21, – може зникнути; зникне напевно – або, принаймні, її перевиховають. На майданчику перед торгівельним центром «Італія-2», як завжди, стовбичили збирачі пожертв – цього разу на потребу «Ґрінпісу»; і вони теж мають зникнути; коли молодий бородань з волоссям до плечей підійшов до мене зі своїм стосом брошур, я примружився – і він зник раніше за інших, я просто пройшов повз нього, не помітивши, і увійшов у скляні двері нульового рівня торговельного центру.
Усередині я засумнівався. Крамничка дрібничок для дому «Брикорама» була поза підозрою, а от крамниця «Дженніфер», без сумніву, доживала останні дні – ісламській дівчині там нічого не могли запропонувати. І навпаки, крамниці «Таємні історії», де торгували брендовою білизною за неймовірними цінами, не було чого остерігатись: важко було б заперечити успіх подібних крамниць у торгівельних галереях Ер-Ріяду й Абу-Дабі; марки «Шанталь Томас» і «Ла-Перла» також навряд чи мали боятися встановлення ісламського ладу. Вбрані впродовж дня у непроникні чорні бурки, увечері заможні саудитки перетворювалися на райських пташок – вдягали корсети, ажурні станики й стрінги, оздоблені мереживом і дорогоцінним камінням; вони були повною протилежністю мешканкам Заходу, які вдень мусили бути елегантними й сексуальними, адже від цього залежав їхній соціальний статус, а ввечері, повернувшись додому, миттєво в’янули, втомлено відмовляючись від будь-якої спокуси і натягаючи на себе безформні, потворні речі. Перед кіоском соків «Репід’Джус» (тут пропонували чимало дивних сумішей: кокос-маракуйя-гуаява, манго-лічі-гуарана – більше десятка страхітливих вітамінних коктейлів) я раптом згадав Брюно Деланда. Я не бачив Брюно понад двадцять років – і стільки ж років про нього не згадував. Ми приятелювали в аспірантурі, можна навіть сказати, дружили; Брюно досліджував творчість Лафорґа, написав цікаву (але не більше) роботу – і відразу ж пройшов конкурс на посаду податкового інспектора та одружився з Аннеліз, яку зустрів уже й не пригадую де, певно на студентській вечірці. Аннеліз працювала у відділі маркетингу одного з мобільних операторів, заробляла значно більше за чоловіка, проте робоче місце Брюно було стабільнішим; вони придбали будинок у Монтіньї-ле-Бретонне[14], зробили вже двох дітлахів – хлопчика й дівчинку; це був єдиний з моїх однокурсників, хто мав нормальне родинне життя, решта ж і досі плавали десь між чатом Meetic, сеансами «швидких знайомств» і глибокою самотою; якось випадково я зіткнувся з Брюно в електричці, і він запросив мене до себе на наступний вечір п’ятниці на барбекю; якраз завершувався червень, у Брюно був басейн, тож він міг дозволити собі барбекю; він попередив, що там мало бути кілька сусідів, але «жодної душі з факультету».
14
Монтіньї-ле-Бретонне (Montigny-le-Bretonneux) – комуна в департаменті Івелін, неподалік від Парижа. З невеличкого села наприкінці ХХ століття Монтіньї-ле-Бретонне перетворилося на потужне місто в складі агломерації Сен-Кантен-ан-Івелін, де розташовані штаб-квартири багатьох міжнародних компаній.