Врешті-решт я втомився, став байдуже перемикати канали, де тривали нескінченні шоу про гладких, і вимкнув телевізор. Мене починало дратувати усвідомлення того, що політика може вплинути на моє життя, – я майже відчув від цього відразу. Однак я вже багато років добре усвідомлював, що збільшення відстані (яка перетворювалася на прірву) між населенням і тими, хто виступав від його імені – себто політиками й журналістами, – неодмінно мало призвести до хаотичного, жорстокого й непередбачуваного результату. Франція, як і решта країн Західної Європи, давно вже йшла до громадянської війни, це було очевидно; проте до останніх подій я був переконаний, що більшість французів залишаться байдужими, – певно, я так думав тому, що був сам байдужим. Що ж, я помилився.
Міріам передзвонила мені лише у вівторок увечері після одинадцятої; голос мала веселий – ніби до неї повернулася віра в майбутнє; на її думку, все мало швидко залагодитися – що ж, я не був у цьому впевнений. Її переконали навіть у тому, що Ніколя Саркозі невдовзі повернеться до політики – і буде прийнятий як рятівник. Мені дуже не хотілося її розчаровувати, проте це навряд чи було можливо; складалося враження, що в душі Саркозі давно вже відмовився від політики і після 2017 року підвів остаточну риску під цим періодом свого життя.
Вона вилітала наступного ранку. Отже, до відльоту ми вже не могли побачитися; Міріам ще слід було багато чого зробити, перш за все скласти валізу – не так уже й легко вкласти ціле життя у тридцять кілограмів багажу. Я чекав на подібний розвиток подій і все ж, коли клав слухавку, відчув, як тьохнуло серце. Я знав, що відтепер мені судилася самота.
Утім, наступного ранку, зібравшись на роботу і спустившись у метро, я був весело збуджений – політичні події останніх днів і від’їзд Міріам здавалися мені поганим сном, помилкою, яку швидко виправлять. Яким же був мій подив, коли, прийшовши на вулицю Сантей, я побачив, що ґрати навколо учбових корпусів було замкнено наглухо – зазвичай охоронці відчиняли їх за чверть восьма. Чимало студентів, серед яких я помітив своїх другокурсників, чекали перед входом.
Лише о пів на дев’яту з боку головного секретаріату з’явився один з охоронців – він зупинився навпроти ґрат і повідомив, що сьогодні факультет буде зачинено, аж до нових розпоряджень. Більше він сказати не міг; усі мали вертати додому, кожного пообіцяли «повідомити особисто». Цей охоронець був добродушним чорношкірим – із Сенегалу, якщо пам’ять мені не зраджує, – ми зналися багато років і він був мені дуже симпатичний. Схопивши мене за руку, перш ніж я пішов, він сказав, що, за чутками, які ширилися серед персоналу, ситуація склалася дуже складна і що його здивувало б, якби факультет відкрився наступного тижня.
Напевно, Марі-Франсуаз знала більше; з самого ранку я багато разів марно намагався до неї додзвонитися. Втративши надію, я о пів на другу ввімкнув iTèlè. Вже зібралася більшість учасників ходи, яку влаштовував Національний фронт: площа Злагоди та сад Тюїльрі чорніли від люду. За підрахунками організаторів, зібралося два мільйони осіб, а за твердженням поліції – триста тисяч. Що б там не було, але подібних натовпів я ще не бачив. Велетенська хмара у формі ковадла повністю затуляла північну частину Парижа, від собору Святого Серця до Опери; темно-сірі боки хмарища відливали насичено-брунатними зблисками. Я зиркнув на екран телевізора, де зростав натовп, і знову перевів погляд на небо. Складалося враження, що поволі на південь суне буревій; уже гримнуло над Тюїльрі – природа загрожувала успіхові ходи.
Рівно о другій хода на чолі з Марин Ле Пен вийшла на Єлисейські поля і попрямувала до Тріумфальної арки, де о третій було передбачено виступ лідерки. Я вимкнув звук, але ще певний час не відводив очей від екрану. Через усю вулицю простягнувся банер: «Ми – народ Франції!» На численних дрібних плакатах, розсіяних натовпом, значилося ще лаконічніше: «Ми – вдома!» Саме це стало гаслом – стислим і водночас позбавленим надмірної агресії, – що його націоналісти використовували під час зібрань. Буревій досі збирався; велетенська хмара висіла, не рухаючись, над кортежем. За кілька хвилин я втомився і повернувся до роману «На узбіччі».