– Це теж видається мені надто складним – принаймні, вельми неочікуваним.
– І знову ви маєте рацію!
Таннер усміхнувся, радісно потер руки – все це явно його потішало.
– Це дійсно складно, але з іншої причини: бо це неочікувано; бо такого ніхто (принаймні з часів Звільнення від нацистів) іще не бачив. Віддавна політична гра ґрунтується на протиставленні «ліві-праві», і нам видається неможливим позбутися цієї залежності. Однак, якщо придивитися, проблема ця – штучна; відстань між СНР та Братством мусульман менша, ніж між СНР і соціалістами! Здається, ми вже говорили про це під час нашої першої зустрічі: якщо вже Соцпартія погодилася поступитися Міністерством освіти, якщо соціалістам вдалося дійти згоди з мусульманами, якщо всередині партії антирасистська гілка взяла гору над світською, то лише тому, що вони опинились у безвиході, на самому дні. А СНР ближчий до розпаду, ця партія ніколи не приділяла великої уваги освіті – тому з ними буде значно простіше. Проте СНР і Соцпартія мають звикнути до думки, що їм доведеться керувати країною спільно; це для них щось абсолютно нове, навіть протилежне тим цінностям, яких вони дотримуються ще від часів заснування.
– Звісно, – вів далі він, – є й третя можливість: нічого не зміниться, згоди не дійдуть, другий тур пройде на тих самих позиціях з украй непрогнозованим результатом. Певною мірою це найбільш вірогідний з варіантів – але й найбільш небепечний. Перш за все, за всю історію П’ятої Республіки результат виборів ніколи не був настільки незрозумілим; по-друге – і головне! – жодна з двох політичних сил, яка, без сумніву, залишиться при владі, не має досвіду урядування; причому ні на місцевому, ні на загальнодержавному рівнях; що ж, шила в мішку не сховаєш, вони – звичайні аматори у політиці.
Таннер допив пиво, глипнув на мене оченятами, в яких блищав гострий розум. Під картатою курткою він мав сорочку «поло»; Таннер справляв враження зичливої прагматичної мудрої людини; певно, передплачував журнал «Historia» – я так і бачив підшивку журналів у книжковій шафі біля каміну; поруч, певно, стоять ошатні праці зі специфічних вузьких галузей – спід справ у Французькій Африці або історія таємних служб часів Другої світової війни; можливо, автори цих досліджень вже радилися з Таннером – або ще проконсультуються, коли він вийде на пенсію й оселиться у Керсі; деякі теми йому доведеться обходити мовчанкою, рештою ж міркувань він вважатиме за обов’язок ділитися з іншими.
– Отже, щодо завтрашнього вечора ми домовилися? – запитав Таннер, зробивши знак офіціантові щодо рахунку. – Я зайду за вами до готелю. Марі-Франсуаз буде щаслива.
Площу Консулів огортав вечір, призахідне сонце плямило біле каміння споруд рудими відблисками. Ми зупинилися навпроти палацу Ремонді.
– Це містечко, певно, дуже старе? – запитав я.
– Ще й яке старе! І назва – Мартель – не випадкова… Кожен знає, що Карл Мартел переміг арабів при Пуатьє у 732 році, зупинивши мусульманську експансію на північ. Битва справді була вирішальною – вона дала початок ері середньовічного християнства; проте не все тут так просто, адже загарбники відійшли не одразу, тож Мартел ще кілька років бився з ними в Аквітанії. У 743 році він одержав нову перемогу неподалік від цієї площі і вирішив увічнити подію, поставивши церкву; на храмі було викарбовано герб Мартела – три схрещені молоти. Містечко виросло навколо церкви – її невдовзі зруйнували, а відбудували вже у XIV столітті. Іслам і християнство завжди билися між собою; війна – одна з головних справ людини, як казав Наполеон – справа природна. Проте, гадаю, зараз настав час замирення, союзу з ісламом.