Выбрать главу

Марі-Франсуаз подала нам запечену баранячу ногу зі смаженою картоплею – і я мало не втратив ґрунт під ногами.

– І все ж він мусульманин… – боязко заперечив я.

– Звісна річ! Ну то й що?

Таннер дивився на мене, сяючи від задоволення.

– Бен Аббес – поміркований мусульманин, – пояснив він, – і це головне. Правда в тому, що він постійно на цьому наголошує. Помилкою було б вважати його прихильником руху талібів чи терористом; до цих людей він завжди ставився зі зневагою. В його колонках в газеті Le Monde, окрім загального осуду їхніх дій, добре відчутна й зневага; Бен Аббес вважає терористів за аматорів. Насправді він – напрочуд меткий політик, певно, найбільш меткий і гнучкий з-поміж усіх діячів французької політичної сцени після Франсуа Міттерана; проте, на відміну від Міттерана, він має чітке власне бачення історії.

– Отже, ви переконані, що католикам немає чого боятися.

– Не просто немає чого боятися – ні, їм є на що сподіватися! Знаєте… – він усміхнувся, ніби заздалегідь вибачаючись за свої слова, – я вже десять років досліджую феномен Бен Аббеса, і, без перебільшення, можу сказати, що я – один із тих, хто знає його найкраще. Усю кар’єру я присвятив спостереженню за ісламістськими рухами. Першою справою, над якою я працював – о, тоді я був дуже юний, ще навчався у школі поліції у Сен-Сир-о-Мон-Дор! – були масові вбивства в Парижі 1986 року; тоді, зрештою, встановили, що теракт замовила Хезболла, за якою стояв Ірак. Потім були алжирці, косівські албанці, рухи, прямо пов’язані з Аль-Каїдою, та кілька вовків-одинаків… Тероризм ніколи не вщухав, завжди прибирав нових форм. Тож не дивно, що, коли утворилося Братство, воно відразу ж потрапило під наш нагляд. І знадобилися роки, щоб переконатися: навіть якщо в Бен Аббеса і є плани – причому більш ніж амбітні, – то вони не мають нічого спільного з ісламським фундаменталізмом. Серед ультраправих поширювалася думка, буцімто, коли мусульмани прийдуть до влади, християн буде зведено до статусу «дзимі» – громадян «другої зони». «Дзимі» – один із головних принципів ісламу; проте на практиці статус «дзимі» вельми розмитий. Географічні межі ісламу – дуже широкі; практика віри в Саудівській Аравії має мало спільного з тим, що можна побачити в Індонезії або Марокко. Щодо Франції, то я абсолютно переконаний – якщо хочете, можу закластися, – що християнський культ не зазнає жодних зазіхань, більше того, збільшаться виплати на утримання об’єднань католиків та культових споруд; уряд зможе собі це дозволити, адже нафтові монархії виділятимуть значно більші суми на французькі мечеті. А головний ворог мусульман, той, якого вони бояться і ненавидять найдужче – не католицизм, а секуляризація, світськість, атеїстичний матеріалізм. Для них католики – віруючі, а католицизм – одна із «релігій книги»; просто треба переконати католиків зробити ще один крок – прийняти іслам: насправді мусульмани дивляться на християнство саме з такої точки зору – і дивилися так завжди.