Авжеж, я й не думав, що мати вела активне громадське життя, – вона не відвідувала лекцій з історії доколумбових цивілізацій, не захоплювалася романським стилем церков Неверського регіону, як решта жінок її віку; проте я не очікував на повну мовчанку. З батьком, напевно, теж намагалися зв’язатися – і він також залишив без відповіді стос листів. Думка про те, що маму поховали на ділянці для жебраків (в Інтернеті я довідався, що саме так раніше називали «ділянки загальних поховань»), була доволі неприємною; а ще мене непокоїло одне питання – що сталося з її французьким бульдогом? Взяло під опіку Товариство захисту тварин? Чи його просто приспали?
Тоді я взявся до рахунків та нагадувань про платежі – нескладних документів, які розкладав по відповідних теках, відокремлюючи повідомлення від двох основних установ, які суттєво впливають на життя будь-якої людини: страхової медичної компанії та податкової служби. Наснаги для вивчення всього цього я не мав, тож вирішив прогулятися Парижем – хоча ні, певно, не всім Парижем, це було б занадто; у перший день я міг обмежитися прогулянкою власним кварталом.
Викликавши ліфт, я збагнув, що не отримав жодного листа від керівництва університету. Я повернувся і перевірив довідки з банку: зарплатню нарахували як слід – наприкінці червня; отже, становище моє лишалося досить хистким.
На перший погляд зміна політичної влади не позначилася на житті кварталу. Як і раніше, китайці з квитанціями юрмилися навколо тоталізатора. Інші мчали кудись шалено, доставляючи рисову локшину, соєвий соус та манго. Ніщо – хай навіть нова мусульманська влада – не могло вповільнити їхнє життя: ісламський прозелітизм (так само як до нього християнські місіонери) безслідно зникав в океані цієї велетенської цивілізації.
Я понад годину блукав Чайнатауном. Як і раніше, парафія Святого Іполита пропонувала курси «Китайська для початківців» та «Китайська кухня»; нікуди не поділись і рекламні листівки на вечірки «Спекотна Азія» в комуні Мезонз-Альфор. Єдиною наявною ознакою змін стало зникнення кошерного відділу у супермаркеті «Казино»; проте великі мережі завжди відрізнялися пристосуванством.
Трохи інакше вийшло із торговельним центром «Італія-2». Як я й передбачав, крамниця «Дженніфер» зникла, на її місці з’явився біобутік продуктів з Провансу (ефірні масла, шампуні на основі оливкової олії та мед із пахощами тамтешніх чагарників – ґариґи). З цілком зрозумілих причин – безперечно, пов’язаних винятково з економічними міркуваннями – крамниця з мережі «Сучасний чоловік», розташована на занехаяному третьому поверсі, також зачинилася; її місце поки що порожніло. Проте найбільше змінилися відвідувачі. Як і всі торговельні центри – звісно, не з таким розмахом, як ТРЦ у «Ла-Дефанс» та на центральному ринку «Ле-Аль», – «Італія-2» завжди вабила гопоту; тепер же гопники куди й поділися! Змінилось і вбрання жінок – я відчув це миттю, навіть не встигнувши обміркувати ці зміни; ні, мусульманських накидок аж так не побільшало, було щось інше – і я цілу годину блукав, перш ніж збагнув, що саме змінилося: усі жінки вбрались у штани. Роздивляння жіночих стегон та проекція піхов у місці перетину кінцівок – цей процес, задоволення від якого напряму залежало від довжини оголених ніжок, відбувався автоматично і несвідомо, певною мірою на генетичному рівні, тож я відразу не усвідомив очевидного факту: спідниці і сукні зникли. Натомість з’явився новий тип вбрання: щось на кшталт довгої бавовняної сорочки, що сягала середини стегон і унеможливлювала носіння обтислих лосин, що їх так люблять деякі жінки; щодо шортів, то про них, вочевидь, не могло бути й мови. Єдина невинна втіха чоловіків – роздивляння жіночих задів – унеможливилася. Тож зміни таки відбувалися; суспільство відверто відступало назад. Кілька годин блукань по телеканалах не дали мені жодної нової інформації, проте, хай там як, мода на еротичні телепередачі давно вже минула.