Потім я помітив Ляку – він стояв у центрі однієї з груп, яка заховалась у кутку зали; крім нього, було там з десяток арабів та двоє французів. Жваво теревенили всі – окрім одного чоловіка років за п’ятдесят, з кривим носом та суворим обличчям, що аж блищало від жиру. Цей добродій був вбраний дуже просто – у довгу білу джелабу, проте я відразу зрозумів, що в цій групі він головний, можливо, то був сам принц. Усі щось гаряче доводили, нібито виправдовувались, і лише він зберігав мовчанку, час від часу хитаючи головою з незворушним виглядом; напевно, виникла якась проблема, проте мене це не стосувалося, тож я розвернувся й схопив самбусек із сиром та п’ятий келих вина.
Худий літній пан дуже високого зросту та довгою ріденькою борідкою наблизився до принца – і вони відійшли, щоб погомоніти. Група, позбувшись центру, миттю розпалася. Ляку, блукаючи залою в компанії одного з французів, побачив мене і підійшов, привітно махнувши рукою. Він явно почувався ні в сих, ні в тих, представив нас мало не пошепки, тож я не розчув імені його супутника з нібито напомадженим волоссям, дбайливо викладеним на задню частину черепа; мій новий знайомий був у дорогому темно-синьому у тоненьку білу смужку костюмі-трійці – тканина тьмяно виблискувала і здавалася напрочуд м’якою; певно, то був шовк – мені кортіло помацати, проте останньої миті я втримався.
Виявляється, принц страшенно образився, бо на рауті не з’явився міністр освіти – хоча попередньо його присутність підтвердили. Не було не тільки міністра, а й жодного представника міністерства – нікого, «навіть держсекретаря у справах Університетів», ошелешено завершив Ляку.
– Після останньої реорганізації держсекретарів у справах Університетів не існує, я ж вам про це казав! – голосно урвав його супутник.
На його думку, ситуація була куди складнішою: міністр дійсно збирався на раут, не пізніше ніж учора він сам йому про це казав, проте втрутився сам президент Бен Аббес і переконав міністра не йти, і все це з єдиною метою – принизити саудів. Усе це співвідносилося з останніми набагато серйознішими кроками – скажімо, з відновленням ядерної енергетики та підтримкою виробництва електромобілів: уряд прагнув якнайшвидше отримати повну енергетичну незалежність від саудівської нафти; звісно, до ісламського університету «Париж-Сорбонна» це мало слабенький стосунок, проте – міркував я – проблему мав вирішити керівник цього закладу; і саме цієї миті я побачив, як Ляку обернувся до чоловіка середнього віку, який щойно увійшов до зали і швидко прямував до нас.
– А ось і Робер! – скрикнув Ляку з такою радістю, ніби уздрів месію.
Перш ніж повідомити президентові Сорбонни про ситуацію, він представив мене – цього разу вголос. Редіже палко потиснув мені руку, мало не розчавивши її своїми могутніми долонями, і запевнив, що тішиться зустрічі і вже давно чекав на цю мить. Зовні він справляв досить дивне враження: велетень, не нижче метра дев’яносто, дуже міцний, з широкими грудями та розвиненими м’язами – Редіже скидався радше на регбіста-нападника, ніж на професора. Над засмаглим обличчям, посіченим глибокими зморшками, в’юнилося повністю біле, але дуже густе волосся, поділене на пробіл. Убраний він був також доволі незвично – у джинси та чорну шкіряну пілотську куртку.
Ляку швидко роз’яснив проблему; Редіже похитав головою, пробурмотів, що передчував щось подібне, а потім, поміркувавши кілька секунд, додав: «Наберу Деломме. Він знайде рішення». Президент Сорбонни вийняв з кишені телефон, подібний на мушлю (такий зазвичай носять жінки), малесенький у його долоні, та відійшов на кілька метрів. Ляку зі своїм супутником дивилися вслід, не наважуючись підійти, ніби паралізовані тривожним очікуванням, – їхнє патякання вже починало мені набридати, до того ж я вважав їх обох телепнями; авжеж, нафтові гроші не варто гладити проти шерсті, і все ж вистачило б узяти будь-якого дурня та представити його – ні, не міністром, бо міністра могли бачити у новинах, – але хоча б керівником його канцелярії, оцей бевзь у костюмі-трійці (далеко ходити не треба!) чудово зіграв би роль керівника канцелярії, і сауди ні про що не здогадалися б; ці дурні ускладнювали собі життя нісенітницями, однак це були їхні проблеми, а я взяв останній келих вина і вийшов на терасу – вид на освітлений Собор Богоматері приголомшував, потеплішало, дощ ущух, місячне сяйво мерехтіло на хвилях Сени.