Як і завжди, він розповідав про призначення та кар’єрне зростання в освітній системі – певно, чогось іншого я від нього ніколи не чув. Найбільше того ранку його хвилювало призначення на посаду старшого викладача двадцятип’ятирічного хлопця, який написав роботу про Леона Блуа і (на думку Стіва) був «пов’язаний з рухом захисників ідентичності». Щоб виграти трохи часу, я запалив цигарку й замислився – а яким боком це, власне, обходить Стіва? Раптом мені спало на думку, що в ньому прокинувся лівак, але я швидко оговтався: лівак у Стіві спав вічним сном, і не могло бути нічого важливішого за зміну політичного вектору керівництва університетів, що змусило б його прокинутись. Це знак, певна річ, вів далі Стив, адже щойно професорську посаду обійняв Амар Рецкі, відомий своїми роботами про письменників-антисемітів початку ХХ століття. До того ж, зауважив мій колега, щойно на загальних зборах професорів було ухвалено рішення про бойкот ізраїльських вчених. Ініціатива належала кільком британським університетам.
Скориставшись з того, що Стів зосередився на кальяні, який погано пропускав дим, я краєм ока зиркнув на годинник; було пів на одинадцяту, і я навряд чи міг послатися на наступну лекцію, аби втекти, – аж тут мені спало на думку завести мову про менш ризиковані речі: кілька тижнів тому знову згадали про проект, який з’явився чотири-п’ять років тому і стосувався заснування точної копії Сорбонни у Дубаї (чи у Бахрейні? а може, в Катарі? чесно кажучи, ці міста я плутав). Над тим самим міркували і в Оксфорді – певно, поважний вік наших університетів спокусив одну з нафтових монархій. Зважаючи на таку перспективу, безперечно, блискучих фінансових переваг для досить молодого викладача, чи не вирішив він, часом, скористатися моментом, приставши до лав антисемітів? І чи не варто мені – на його думку – вдатися до такої ж стратегії?
Я кинув на Стіва відверто інквізиторський погляд – блискучим розумом хлопчина не вирізнявся, тож його було легко вивести з рівноваги; звісно, мій погляд подіяв миттєво.
– Оскільки ти досліджував твори Блуа, – пробурмотів він, – то, певно, добре знаєшся на ідентичності антисемітів…
Я втомлено зітхнув: Блуа не дотримувався антисемітських поглядів, а я ніколи не досліджував його творів. Звісна річ, мені – в рамках копирсання у творчості Гюїсманса – доводилося згадувати Блуа та порівнювати особливості художньої мови двох письменників у моїй єдиній опублікованій роботі «Запаморочення від неологізмів», яка, напевно, була вершиною моїх досягнень на цьому світі (принаймні, робота отримала схвальні відгуки у виданнях «Поетика» і «Романтизм») і яка, ймовірно, і спричинилася до мого підвищення до професора. А й справді, більшість «дивних» слів у текстах Гюїсманса були не неологізмами, а, радше, рідкісними словами, запозиченими з арго різних ремісничих цехів та з регіональних говірок. Гюїсманс – у цьому полягала моя головна думка – до кінця стояв на позиціях натуралізму, прискіпливо пристосовуючи справжню народну балачку до своїх творів; у певному сенсі, він так і залишився соціалістом, що замолоду брав участь у Меданських вечорах Еміля Золя, і, хоча його зневага до лівих неухильно зростала, вона ніколи не поборола початкову відразу до капіталізму, культу грошей та всього, що пов’язувалося з буржуазними цінностями; словом, Гюїсманс належав до унікального типу християнського натураліста, тоді як Блуа, який весь час прагнув успіху в справах або у світі, за допомогою неологізмів прагнув виділитися, перетворити себе на гнане світило, недоступне для простих смертних, – і для цього свого часу в літературному середовищі він обрав містично-елітарну позицію, постійно дивуючись своїм негараздам та повній (хоч і цілком заслуженій) байдужості суспільства до своїх анатем. Як пише Гюїсманс, це був «нещасливець надзвичайно диявольської пихи та безмежної ворожості». Мені Блуа від самого початку нагадав прототип поганого католика, віра й завзяття якого виявляються лише в ситуаціях, коли співрозмовник сприймається як приречений на пекельні страждання. Утім, за часів написання роботи я спершу контактував з різноманітними лівими католицько-роялістськими гуртками, де всі обожнювали Леона Блуа і Жоржа Бернаноса та зваблювали мене час від часу рукописними листами, але згодом збагнув, що їм абсолютно нема чого мені запропонувати – жодного документу, якого б я з легкістю не відшукав сам у архівах, відкритих для університетської публіки.