– І все ж я не Ніцше…
– О, звісна річ, ви не Ніцше! Проте ви – хтось. Хтось дуже цікавий. І – даруйте вже за відвертість – ви саме той, хто потрібен мені. Покладемо карти на стіл: я хочу переконати вас повернутися на посаду викладача в університеті «Париж-Сорбонна», яким я керую.
Я тимчасово уникнув необхідності відповідати, бо двері відчинились і з’явилася пані років за сорок, пухкенька і добродушна – вона несла тацю з пиріжками та відерцем з льодом і пляшкою обіцяного «Мерсо».
– Це Маліка, моя перша дружина, – пояснив Редіже, щойно та вийшла. – Бач, вам просто судилося зустрітися сьогодні з усіма моїми дружинами! Ми побралися ще коли я жив у Бельгії. Еге ж, у мене бельгійське коріння… До речі, я зберіг бельгійське громадянство, а тут так і не натуралізувався, хоча живу у Франції вже двадцять років.
Пиріжки були смачнючі, з дрібкою спецій – я упізнав коріандр. Вино також було добре.
– Ми забули про «Мерсо»! – із запалом скрикнув я. – «Мерсо» – це свого роду суміш, унікальна, як і більшість вин. Ви згодні?
Хотілося говорити про будь-що – лише б не про мої університетські перспективи; проте не варто було плекати ілюзій – він збирався повернутися до цієї теми.
І повернувся після ввічливої паузи.
– Добре, що ви погодились укладати видання в «Плеяд». Зрештою, це було очевидно, і це справедливо. Коли Бастьєн Ляку розповів мені про це, що я міг сказати? Що це цілком природній вибір – і найкращий з можливих. Буду відвертим: насправді, окрім Жиньяка, поки що мені не пощастило заручитися співпрацею зі справді шанованими педагогами, які мали б міжнародне визнання. Що ж, трагедії в цьому немає, адже університет щойно відкрився. Проте, хоч я й звертаюся до вас із проханням, багато чого запропонувати не можу. Звісно, як вам добре відомо, стосовно фінансів у мене великі можливості – і це вже чогось варте. Однак посада в Сорбонні не така престижна, як укладання видання в «Плеяд». І я добре це усвідомлюю. Це означає, що я можу принаймні пообіцяти – звісно, не офіційно, – що вас не відволікатимуть від основної роботи. Ви вестимете лише нескладні предмети для першого й другого курсів. Вас звільнять від керівництва аспірантами – я знаю, як це виснажує, сам багато займався цим. Оце те, що я можу – влаштувати вам зручні умови.
Він замовк, і в мене з’явилося враження, що його перші аргументи вичерпано. Редіже зробив перший ковток «Мерсо», а я налив собі другий келих. Мені спало на думку, що ніколи раніше мене так не бажали. Механізм слави працює зі збоями; можливо, він мав рацію, і моя дисертація справді було талановито написано – чесно кажучи, я про це мав доволі туманні спогади; зміни інтелектуальних зацікавлень, які відбувалися зі мною з часів ранньої юності, нині здавалися надто далекими. А втім, у мене й справді була свого роду аура, хоча зараз мені хотілося лише гортати сторінки книжок, вмостившись о четвертій годині вечора на канапі з пачкою цигарок та пляшкою міцного трунку; проте я мав визнати, що за такого ритму напевно помру – і помиратиму швидко, нещасний і самотній. Чи хотілося мені померти швидко, нещасному й на самоті? Якось не дуже, якщо вже чесно.
Я допив другий келих і налив третій. За вікном сонце заходило за арени; тиша ставала дражливою. Що ж, він хотів покласти карти на стіл? То я зроблю так само!
– Є одна обставина, – обережно почав я. – І доволі серйозна…
Він повільно схилив голову, прислухаючись.
– Невже я… Невже, на вашу думку, я належу до тих, хто здатен прийняти іслам?
Редіже похилив голову ще нижче, ніби занурившись у глибокі роздуми про особисте; потім, підвівши на мене очі, твердо відповів:
– Так!
За мить він знову сяйнув лагідною променистою усмішкою. Мене обдарували нею вже вдруге, тож шок був не таким сильним; і все ж ця усмішка була потужною зброєю. Хай там як, а тепер говорити мав він. Я проковтнув одразу два пиріжки, які вже охололи. Сонце зникло за сходинками амфітеатру, ніч зійшла на арени; було дещо дивно від думки, що дві тисячі років тому тут справді відбувалися бої між гладіаторами й диким звір’ям.