Гай-гай, відсутня в цих манускриптах Істина, відсутні ті скарби, які варто було б передати коханій Елладі. Досить з нас і своїх богів, котрі мучать і терзають мужнього Прометея! Невже заради оцих страхіть прагнуть сюди еллінські учені та шукачі з далеких земель? Невже їх задовольняє нескінченне колесо заплутаних і несправедливих ідей? Не може бути! Як поміж половою ховаються життєдайні зерна, так і тут шукачеві під горами мотлоху має відкритися віконце у світ живлючої, сподіваної тайни.
Такі таблички й манускрипти знайшлися. І Піфагор вже не розлучався з ними. Там були математичні ідеї, любі його серцю, геометричні креслення, магія чисел, що пояснювала дивовижну мелодику видимого й невидимого світу.
Гармонія. Ось те слово, якого він чекав. Гармонія чисел, гармонія сфер, планет, людей. І в корені всього — число. Велика Одиниця. Таємнича, самотня, всеохоплююча. Від неї веде початок світ, люди, звірі, планети, далекі зорі. З неї витікають стихії. В неї повертається все суще, здійснивши круговорот буття.
Досвід показує, що закони чисел універсальні. Одиниця розділяється на двійцю і завершує себе в тріаді. Це перша геометрична фігура, явлена в світі, основа форм, речей, утворів. За нею йде квадрат, четвериця, священна підвалина тріади. Разом вони утворюють сімку, що лежить в основі матерії та її таємничого дивовижного життя. Сім — всюди. В музичній октаві. В небесній райдузі-веселці, що сяє в грозу. В тижні, встановленому прадавніми мудрецями. В ритмах хвороби й одужання, спостережених лікарями. А над всім тим — десятка, як завершення і ступінь до нового ряду. Одиниця і знак безконечності дають першу групу чисел. Як легко рахувати з допомогою нової системи, які великі можливості! Оце справжній скарб, його треба передати світові!..
Передати… Як, коли? Про це не можна навіть думати. Адже він поклявся, що навіки залишиться в храмі, не вийде з нього, не розголосить таємниць посвяти. За непослух — смерть і кара богів на тому світі.
Треба терпіти й чекати. Пити мудрість, відкидати випадкове й непотрібне. Час настане, джерело має пробитися. Навіть підземні ріки виходять на поверхню. Час настане…
Інколи Піфагор згадував чарівне видіння в печері, в його свідомості лунали сумні слова Ізіди, і здавалися вони еллінові цілком відмінними від заплутаних і втомлюючих манускриптів жерців. Чому так, звідки дивна розбіжність? Там — слова про розтерзаного Озіріса, розшуки загублених божественних часток, а тут — владні веління деспотичного правителя небес, котрий мав те ж саме ім’я. Де ж він — Озіріс? Тут, на похмурій землі, в царстві безжального Сета, загублений у вихорах стихій, чи там — в незбагненному небі? Хто він — жертва чи деспот? Жерці зберігають якусь таємницю. Вона зловісна й тривожна. Як її розкрити?
Одного разу надвечір, коли Піфагор прогулювався в саду поміж буйними кущами троянд, до нього наблизилася висока постать у чорному. З-за серпанку чувся схвильований подих.
— Хто ти? — запитав еллін.
— Амадіс, — прошепотів жіночий голос. — Не запитуй нічого. Завтра вранці зайди до священної бібліотеки.
— Мені заборонено туди заходити, — розгублено мовив Піфагор.
— Зайди, не бійся. Прощай, елліне…
Постать зникла з очей Піфагора так же швидко, як і з’явилася. Він навіть не збагнув, куди вона поділася. Відчув, що серце защеміло солодко й болісно. Амадіс… То вона — дівчина, котра врятувала його від спокуси під час Великого Іспиту. Що сталося б, якби він залишився тоді з нею?
Тільки чому ж вона прийшла знову? Хто вона тут, у храмі Тота? Чому кличе у священну бібліотеку? Може, підступ, змова? Навіщо? Сушісу досить наказати, і його замурують у підземеллі, закопають живцем у землю, втоплять у Нілі. Ні, тут щось не так. Її голос, її тривога… Треба йти, треба розірвати кільце таємниці.
Сонця не видно було того ранку. Сірі похмурі хмари закрили Ніл, далеку пустелю, весь виднокрай. Сіявся дрібний дощик. Жерці поховалися в храмах, розійшлися по своїх криптах-притулках.
Піфагор пішов до бібліотеки, сів на звичне місце. Його трясла лихоманка. Служка-ефіоп, котрий приносив сніданок, помітив незвичайну блідість на Піфагоровому обличчі, занепокоєно спитав:
— Може, великий брат занедужав? Покликати старших?
— Ні, не треба, Грааме! Не треба… Просто мені холодно. Я загорнуся в теплий плащ і зігріюся. Йди, ти мені не знадобишся…