…За тридцять сім років, навесні 1881-го, до канадського «Банку Монреаля» завітала скромно вбрана сива пані, і, хоч пан директор віддавав перевагу стратегічному управлінню, а не спілкуванню з клієнтами, цього разу вирішив відкласти поточні справи й навіть обід із французькими сирами на десерт, щоби вислухати відвідувачку, бо ошелешений клерк доповів: «Привезла до банку чималу скриню, повну золота, а сама, як глянути, — голодранка бідна. Хоч би не злодюжка».
Пан директор мав гостре око і мізки. Не вперше йому доводилося виводити на чисту воду шахраїв, що вони крутилися навколо банку, він навіть мав для того свою методу, та лиш глянув на прозору, як сльоза, стриману, аскетично вбрану жінку, що чекала на нього, як відчув незбагненну довіру й навіть покору, знані лише в дитинстві, коли ти про Бога вже чув і навіть молитви бубонів перелякано, та знав лиш одну світлу й непоборну силу — матінку свою, — що вона на той час ще янгол твій чистий і захисник єдиний, і так хочеться повсякчас цілувати її руки.
Знітився (чому матінку згадав?) і, хоч планував розпочати розмову з підступних хитрих питань про походження золота відвідувачки, раптом мовив французькою, ніби і сумніву не мав, що жінка зрозуміє його:
— Чи можу я запропонувати вам каву, мадам?
— Лиш води, — лагідно відповіла французькою — цілком пристойною, але такою, що видавала: французька не є рідною для неї.
Банкіру кортіло запитати, з яких країв жінка потрапила в Новий світ, та на язик полізло інше.
— Ви вчинили вкрай необачно, мадам, коли відчинили вашу скриню в присутності сторонніх осіб, — дорікнув м’яко, простягуючи жінці склянку води. — У тому не було аж ніякої потреби. «Банк Монреаля» — чесний банк. І без того ми б гарантували недоторканність будь-яких цінностей, які ви нам довірите, а тепер… Як надумаєте забирати скриню, хтось із сумнівних осіб може про те дізнатися й тоді…
— Я не забиратиму золото, — відповіла жінка. — Хочу розмістити його у вас під добрий відсоток на сто тридцять років.
— На скільки?! — здивувався банкір, одразу взявся рахувати подумки. — Тобто… до дві тисячі одинадцятого року?! Мадам! Не питатиму про ваші особисті плани — я би теж хотів прожити ще років сто, — але ж звернімося до здорового глузду! За сто тридцять років не те що нас із вами не буде, може, гори похитнуться, океани висохнуть!
— «Банк Монреаля» буде?
Пан директор замислився на мить, кивнув упевнено: неодмінно!
Жінка всміхнулася сумно, сині очі зволожніли. Дістала з ридикюля документ із сургучем, простягнула банкіру.
— Тут розпорядження щодо золота. За сто тридцять років ваш банк повинен буде відшукати прямого нащадка в сьомому коліні дворянина Чернігівської губернії Яреми Дороша, сина полкового хорунжого Петра Дороша, щоб оголосити йому про спадок і добросовісно віддати.
Пан директор і гадки не мав, де той Чернігів, запитав навмання:
— То ви зі Старого світу, мадам? Чому ж не вчинили, як усі, хто сідає на пароплав у Портсмуті? Зазвичай переселенці сюди золота не везуть — тут його віднайти сподіваються, а статки лишають у Європі й перед подорожжю обов’язково складають заповіт, бо ж не всі дістаються Нового світу. Атлантика багатьох собі забирає…
Перпетуя глянула на банкіра скорботно: ох, довгою була б її оповідь, якби сповідуватися наважилася… Як поховала Самійла, викохала синочка Гната, відправила на навчання до Петербурзького інституту інженерів шляхів сполучення… Як же личила Гнатові форма інженера-залізничника — фуражка на манір морської з символом «сокира і якір», двобортний мундир із двома рядами срібних ґудзиків, білосніжна манішка, метелик. Важка шинель, як влита, на широких плечах. Ну, як у такого не закохатися?! Петербурзькі панянки бісиками кидалися — не встояти, та красень Гнат чотири роки поспіль слав гарячі листи на Катеринославщину, доньці лікаря Алоїза Вернера рудокосій Ользі: як із дитинства разом під вишнями вірші читали, так і прикипіли одне до одного. По закінченні навчання Гнат обвінчався з Ольгою в малій сільській церкві й велів фамілії валізи збирати — інженер-залізничник рвався будувати нові шляхи.
Разом із сім’єю сина Перпетуя покинула затишний маєток під Катеринославом, довіривши його турботам Алоїза Вернера; спочатку гордилася успіхами Гната на будівництві залізниці Кременчук — Полтава — Харків, потім раділа появі на світ Божий онучка Олександра, била Богові поклони: дякую, що не вмирає рід Дорошів. Та в 1880-му, по закінченні будівництва залізничної гілки Хацапетівка — Ясинувата, Гнат отримав листа від інститутського товариша Аполлона Семилюбського. Писав той, що відпливає на далекий американський континент, щоби взяти участь у грандіозному проекті — будівництві тихоокеанської залізниці, що мала перерізати північну Канаду, як ножем, від Атлантичного узбережжя до Тихоокеанського, натхненно кликав Дороша приєднатися до епохальної справи і навіть обіцяв орендувати йому житло на перший час.