Хотинський почервонів, та гніву не видав.
— Заробив, золотце, — вичавив. — Сам!
Мар’яна відступила на крок. Притулилася до біленої стіни.
— Можна я ще трохи подумаю?
— Мар’яно, доню, що тут думати?! — ледь не впала Аїда.
Хотинський насупив брови, очі в підлогу.
— Думай, золотце… — відповів хрипко. — Тільки до ранку, домовилися? — опанував роздратування, усміхнувся. — Сподіваюся, за ніч спакуєш валізи, бо о восьмій маємо вирушити до Києва. Пізніше — ніяк. О десятій на тебе чекатимуть у весільному салоні — я заздалегідь записав тебе, бо там черги.
Аїда заметушилася, взялася таки накривати на стіл.
— Усе буде добре! — навіювала. — Усі приймуть правильні рішення! Усі залишаться в радості й без журби! От зараз пообідаємо, — підбадьорювала Хотинського, — а надвечір я вас до сусідки Марії ночувати відведу, бо у нас тісно, а в Марії велика спальня порожньою стоїть після того, як син виїхав.
— Можна і в нас… — пробурмотіла Мар’яна винувато. — Уступлю свій диван. Я звикла і в спальнику на підлозі спати.
— Не треба таких жертв. Бережи себе, золотце, — відповів Хотинський.
Усю ніч Мар’яна просиділа біля вікна, з якого при ясному місяці й зірках можна було роздивитися старі руїни на пагорбі. Без дум, без планів — голова пуста! — все намагалася уявити, як раніше виглядав панський маєток. Далеко попівночі з дому вийшла баба Ната. Усілася на ґанку, закурила. Мар’яна навшпиньки, щоби не побудити батьків, до баби. Умостилася поряд. Притулилася до старенької. Баба Ната дістала з пачки сигарету, простягнула онуці.
— Хто приїхав? Той… блядун?
Мар’яна розреготалася тихо і щиро.
— Бабцю, та мовчи! Це ж село! В одному кінці скажеш, а в іншому всі почують!
Розділ 9
Захований рід
Як Мар’яна не вмовляла час — не спіши! — ранок прокинувся з першими променями травневого сонця, взявся полошити пташок: цвірінькали під вікном. Ще й шостої нема. Мар’яна хлюпнула води на припухлі очі, вийшла на подвір’я: то вже ритуал. Щоранку прокидалася раніше за всіх (щодня дивувалася тому надзвичайному факту, бо в місті — сонько! — полюбляла таки при нагоді дрихнути до опівдня), виходила надвір, вдихала прохолодне пахуче повітря і йшла на город. Вешталася посеред засаджених городиною грядок: морквинки проклюнулися, бурячок червоні хвостики випустив, отут чорнобривці баба Ната посадила, а ще не вилізли, трояндовий кущ Марія дала, добра жінка. Обдивлялася городину, прямувала в сад — тут груші, яблуні, вишні знамениті, що Мар’яна їх із дитинства пам’ятає. А в кінці обійстя біля огорожі шовковиця, як той дуб. Всідалася під шовковицею на стару лаву, ще татовим татом зроблену, курила першу гірку сигарету…
І цього ранку не зрадила. Дійшла до шовковиці, клацнула запальничкою, та почула за огорожею голоси. Визирнула з цікавості, й щелепа відвалилася: на вулиці неподалік обійстя Озерових біля брудного позашляховика стояв Пітер. Другого чоловіка затуляв розлогий бузок, та Мар’яна впізнала голос колишнього коханця.
— Як ти нас знайшов?! — тихо й хижо шипів Хотинський. — Майдан скінчився! Забирайся у свою Канаду, Кравчук!
— Мушу побачити Мар’яну.
— Ми запросимо тебе на наше весілля!
— Ти не гідний її! — Пітер нервував. — Вона дізнається правду!
— Дійсно?
— Ти ніколи не зробиш її щасливою, Хотинський! Відступися! Я… віддам тобі свій відсоток!
— Скоро я сам… зможу дати тобі купу бабла! Але не дам! Ти порушив наші домовленості!
— Якби не я, ти би взагалі ніколи не дізнався про спадкові справи! — вибухнув Пітер. — Ти скопіював мої записи з польських архівів! І тільки завдяки тому здогадався…
— Петре, друже! Нащо ти взагалі приїхав в Україну?
— Я тут народився… І Майдан… Хіба тобі не боліло?!
— Маячня! Хоч мені не бреши! Ти навколо Мар’яни крутився! Хотів героєм для неї стати?!
— Я кохаю її.
— Кому ти ліпиш?! У тебе в Монреалі дружина француженка і двійко пацанів.
— Ми розлучилися ще торік!
— Та до біса! Ти не на Мар’яну запав! На гроші!
— Навіть не хочу відповідати! То марно! Ти — псих! Може, Мар’яна і не буде зі мною, але і з тобою — ніколи!
— Що ти можеш?!
— Не забувай! Ти вбив Ярослава Раєвського!
— А хто стояв поряд?
— То був не мій план! І в мене не було ножа!
— У тебе ніколи не було і не буде характеру, Петре! — Хотинський захлинався від люті. — Ти не здатний на справжні ризиковані вчинки!
— Я на Майдані бився! Поряд зі мною гинули люди, поки ти кумекав, як використати мої матеріали…