Собака відступив на крок, гирчав, не зводив із Хотинського налитих люттю очей.
— Маріє, який же у вас пес правильний! — казала баба Ната сусідці, коли Хотинський здимів, так і не побачивши Мар’яни.
— Гашка — сучка! — уточнила Марія.
— Ще краще! Ми пару цуценят візьмемо, коли ощениться. А то я своїм уже мізки виїла: собака потрібний, кажу, а вони щось і не чухаються. Еге ж, Аїдо?
Бліда Аїда тремтячими руками намагалася вирівняти покривлений від удару важіль інвалідного візка, бурмотіла розгублено:
— Дарма ви веліли мені в кімнаті чекати! Дарма… Я би цього стилягу…
— Яка ти дурна, Аїдо, — із прикрістю відповіла бабця. — Такий гарний день! Зятьок мене мамою назвав. Чула?!
— А де Мар’яна? — спитав Валя стривожено.
— Веліла їй подалі від хати бути, біля старих руїн перечекати, — відповіла стара. — А ти хотів, синку, щоби вона все те неподобство бачила?
І без бабиних настанов Мар’яна часто блукала старим панським садом навколо руїн. Навіть тиха Дорошівка після абсолютної німоти залишків панського маєтку здавалася їй галасливою, а на руїнах думалося… Прожиті роки розгорталися подіями, прикростями, радощами і втратами, майбутнє вигиналося величезним знаком питання, ніяк не розшифровувалося. Мама зуділа: «Повертайся до Києва, хрущовка на Воскресенці лишилася без нагляду, дім баби Нати можна було би квартирантам здати — все ж копійка, та й роботу слід шукати, бо з морквою на городі ми й без тебе впораємося». Тато підспівував: «Мама права, доню. Час знайти мету і рухатися до неї».
— А якщо мети немає?… — Мар’яна намагалася розібратися, чого серце хоче, та серце оглухло — не чуло, не відповідало.
Навіть баба Ната раз онуку обійняла, запропонувала альтернативу.
— А поїдь до Одеси. Там море, кавуни, бички… А які там хлопці!
— Якби з вами… — відповіла, прозріння — дзень у тім’ячко!
«Я не можу їх покинути, не можу. Як Поля Майдан! Мені треба повсякчас чути, як мама пиляє тата, бачити, як тато раз від разу все краще ворушить пальцями ніг, а баба Ната варить сто перший варіант страви зі звичайної курки, — приголомшено признавалася собі. — Я поїду, і вони не втримаються купи, розлетяться, як країна розвалюється на очах. Страшно. Хтозна, що принесе новий день?… Де опинюся завтра, якщо не буду поряд зі своєю сім’єю?! І чи зможу знову побачити їх: маму, тата, бабцю…»
Засоромилася. Наче зберегти свою сім’ю в розбурханій окупацією Криму і Донбасу країні — останнє діло.
— А хто ми є — без імені, без сім’ї? — страх пережитого на Майдані не відступав, і Мар’яна приголомшено відкрила для себе другу причину, яка не дозволяє покинути Дорошівку.
— Я боюся людей… — шепотіла в німоті руїн. — Не хочу знову бачити людей, у них милосердя не лишилося… Як же так? Що з ними сталося? Убивають своїх, рідних, нахиляють голови, коли чужинці приходять у їхній дім… От як я повернуся? Що — просто прийду на Майдан?… А там Галинку вбили, Гоцика, Макара, десятки інших прекрасних людей… Там Ярка ледь не зарізали, там — кров, всюди кров, і таке горе, а я — що? Тупцюватиму ніяково: а я жива… Для чого?! Що відбувається в нашій одній великій родині?… Розідрана! Одні воюють, інші пиво п’ють… А я — де?… У звичайному житті? Чи воно є? Там люди?… Не хочу бачити людей!
Та перед очі — люди, люди. Звичайне життя не здавалося, запрошувало: повертайся, Мар’яно, бо в дівках лишишся! Не подобається Хотинський? А він настирливий! Телефонує щодня, закидає sms-ками. «Мене оббрехали! Нам треба поговорити! Відгукнися!» — пише і пише. Не хочеш Хотинського, до Пітера придивися. Здається, він щирий, закоханий і трохи розгублений. Розпитаєш, яким боком Хотинський планував через тебе спадок Дорошів заграбастати. Бо той скарб — тільки Ярків по праву. Ти ж це точно знаєш — не один день в архівах промордувалася. І не вір уже казкам! Придумала собі ілюзію: отут родове гніздо Яркових предків, він сюди по мене приїде. Сама віриш?
— Ні… - признавалася. Намагалася уявити Яркове лице, та бачила тільки його бліду тінь, без свідомості, на матраці в підвалі. Дивувалася: як же так? Уже і лиця його не пам’ятаю? Проте і сама зимова зустріч із Ярком тепер, у весняному теплі, все більше здавалася Мар’яні схожою на казку.
- І нащо повертатися? Щоби зустріти когось… справжнього. Покохати… І сказати йому: у нас ніколи не буде дітей?… — видушувала з себе останню причину, яка міцно прив’язала до Дорошівки. — Краще вже біля своїх… грітися.
Та розмова Пітера і Хотинського не давала вже так зігрітися, щоби заснути. Питання не відступали: чому від неї, Мар’яни Озерової, залежить, чи отримають Хотинський і Пітер гроші?… Може, вона, сама не знаючи того, відшукала в архівах щось надзвичайне і важливе? Свідчення очевидців, яких не вистачає тим двом, виписку зі старої реєстрової книги чи спогади когось із родичів Дорошів? А може, Хотинський збрехав, що Ярко, як нащадок Самійла Дороша, не має права на спадок Яреми? Може, Ярко розповів йому, що кохає Мар’яну, і Хотинський вирішив його вбити? Чому? Навпаки! Мав би підговорити Мар’яну витягти з Ярка все до копійки. Ні, тут щось інше. Що? Продивитися би знову все, що в архівах нарила.