— Берн дозволили мені побути біля Софійського собору. Його зараз перебудовують, матінко. Хіба може бути більш благе і відповідальне діло, ніж проектування і будівництво храмів? Віддайте мене в учні до Берна вже зараз.
— Спершу слід гімназію закінчити, Германе, — відповідала Кітті, а як син підріс, уже додавала безнадійно: — А потім, любий синку, ти закохаєшся, заведеш сім’ю і твої мрії зміняться. Ти знайдеш прибутковішу справу, бо таких, як Берн, як Іконніков, — одиниці. А звичайні будівельні інженери м’яса і на Масляну не бачать.
— Присягаюся вам, матінко! Не заведу сім’ї доти, доки не зароблю архітекторською справою на гідне життя спершу для вас… — запевнив турботливий син.
А турбуватися було про що. По переїзді до Києва Кітті Ланська так і не стала прагматичною господинею, так і не навчилася економно вести дім, як сестра Марія. Жила з сином неподалік Лаври в невеликих одноповерхових покоях на три кімнати, кухню і темну комірчину, де вночі куняла дебела служниця Ганя. Спочатку Кітті спустила гроші, які ще батько як недоторканний для Валеріана посаг лишив, потім добралася і до синових грошей.
Герман мрії не зрадив, поїхав на навчання до Петербурзької художньої академії, коли повернувся, застав матір у вкрай злиденному становищі. Добре, що Берни щодня запрошували на обід, а то би пропала…
— Лиш трохи потерпіть, матінко! Матимете все, чого гідні.
Герман не зрадив слову, що дав матері колись у дитинстві. У Києві саме починався будівельний бум — місто активно зчищало з себе шкарлупу дерев’яних малоповерхових забудов, розділило свої вулиці на чотири категорії — на вулицях першої категорії дозволялося будувати тільки кам’яні багатоповерхові споруди.
— Ми зводитимемо будинки на п’ять, шість, сім поверхів! — Герман Ланський почав помічником уже шанованого на той час архітектора Берна.
Кітті перехрестилася: невже в її житті знову світитиме сонце? Піклувалася про роботящого сина як могла — і млинців гарячих змусить служницю Ганьку вдосвіта напекти, аби Германові смачний сніданок був, і ковдру на печі нагріє, аби тепло спалося синочку, коли пізно увечері повертається зморений, та щасливий.
Та більше Герман матір опікав. Приносив Кітті весь свій заробіток.
— Вам, мамо, краще знати, як грішми розпорядитися. Може, капелюшок вам новий купити? Чи чобітки з підборами?…
Отаке золоте дитя виросло. Тридцять років виповнилося… Уже сам архітектор, стару матір перевіз в апартаменти на другому престижному поверсі прибуткового будинку на Подолі, який сам і проектував, і зводив. Екіпаж щоранку під апартаментами на пана архітектора чекає…
— Коли ж ти дружину в дім приведеш, Германе? — все питала Кітті.
— Ще не зустрів таку прекрасну, як ви, матінко…
Так і не побачила Кітті синової дружини, померла в 1895 році. Герман власноруч спроектував надгробок на могилу матінки: розгублений янгол із благанням простягає руки до Бога, наче просить поради, бо не має сил впоратися з життям. Отакою побачив син Кітті.
А оженила Германа стара служниця Ганя. Досить років провела в домі Ланських, тож без остраху бубоніла правду.
— Отак услід за матінкою підете, ніхто сльози не вронить, — дорікала. — Куди це годиться? Щоби архітектор, та ще й граф, без сім’ї, як те злиденне, що не має і півкопійки на тиждень!
Так мордувалася, аж раз Герман побачив у кабінеті на своєму робочому столі — священне місце, куди Гані й дихати заборонялося! — бульварний листок зі шлюбними оголошеннями. Розлютився, ухопив, уже хотів гукнути: «Ану, ходи, Ганю!» Та наштовхнувся очима на досить велике оголошення у вигадливій рамочці із завитками.