— Ви врятували мені життя, — шепотів.
— Ви мене врятували, Науме! — не зводила з нього очей.
Почуття не могли не прокинутися поміж двох самотніх, нещасних. Голодомор продовжував забирати людські життя, а Оля Ланська розцвіла. Руки орудують на слюсарному верстаті, у голові — музика. Тільки би вечір скоріш! Тільки би — до Наума! До тихих звуків скрипки, до ніжних Наумових рук. Улітку 1933- го заарештували дружину старого слюсаря Петровича: кухарка дитячого будинку тягала додому сухарі й буряки, призначені для дітей. Петровича звільнили, бо хтось бачив, як він їв варений буряк у цеху. Оля перелякалася, зачаїлася, та всередині вже прокинулося нове життя.
— Науме, я вагітна! — призналася скрипалю.
Наумові очі стали ще більшими і скорботнішими. Приклав долоні з тонкими довгими пальцями до Олиних щок, зазирнув у очі.
— Як же ми врятуємо нашу дитину? Їдь! Їдь звідси, Оленько.
— Куди? Усюди голод! Без заводу не виживу. І без тебе, Науме…
На цій трагічній ноті й завершилася історія кохання Ольги Ланської і Наума Озера, бо до котельні увірвався директор школи з двома дужими міліціянтами.
— Розпуста! Содом і Гоморра у вигляді антирадянських аморальних статевих стосунків без відповідного штампу прямо на робочому місці! — верещав. Підскочив до Наума. — Ах ти, жиденя невдячне! Я тобі… абсолютно непотрібному трудящим масам елементу дав справжню чоловічу роботу… Щоби ти зміцнював тіло! І дух! А ти курв сюди скрипочкою своєю зазиваєш?! А я стежив за тобою! От і вивів на чисту воду.
— Не смій зневажати мою Ольгу! — раптом тихо і гнівно мовив Наум. — Вибачся, пес паршивий!
— Що ти сказав, жид?! — директор почервонів як варений буряк. — Це ти мені?! Директору?! Переможцю першого міжгалузевого зльоту баяністів?! — до міліціянтів: — В’яжіть ворога народу! І цю… курву його теж! У змові вони! У мене це… слух музичний! Я чув, як вони планували школу підпалити!
Більше Ольга Ланська ніколи не бачила Наума Озера. Саму її три доби протримали в міліцейському відділку без води та їжі, а потім привели до кабінету начальника, де на Ольгу вже чекала Дуся Нечай.
— Зі мною підеш, Ланська! — заявила Дуся Нечай. — Проведемо партійні й комсомольські збори, засудимо тебе як ворожий елемент, що прокрався в лави чесних будівників комунізму і соціалізму!
— Соціалізму і комунізму, — прошепотіла виснажена згорьована Оля.
— От сука! — обурилася Дуся.
Олю затаврували комуністи і комсомольці заводу «Світло шахтаря», вигнали з роботи і гуртожитку, та не заарештували. Іди, куди хочеш, жидівська підстилко! Вагітна Оля пішла до єдиного місця, де після розлуки з батьками колись мала дах над головою, — до сиротинцю.
На місці старого директора сиділа незнайома сива жінка.
— Дайте хоч якусь роботу, дозвольте в притулку хоч на підлозі спати, — благала Оля.
Може, директорка і сама горя ложкою наїлася, бо зглянулася: вагітна Оля отримала куток біля кухні, де могла спати вночі, а вдень ялозила шваброю підлогу притулку за тарілку каші. Не зважала: всередині зростало нове життя.
— Моє дитятко… Усе стерплю заради тебе, — гладила живіт, наспівувала. — Так тато твій грав… Слухай, моє сонечко.
Навесні 1934 року жилава акушерка пологового будинку Галина Онопрієнко допомагала літньому лікарю приймати пологи у виснаженої Ольги Ланської. Упізнала вражину буржуйську, з якою в притулку була, та взнаки не дала. Після кількагодинних важких пологів Ольга врешті народила хлопчика. Маля поклали на столик для обмірів і зважування.
— Вітаю, у вас син, — чемно-чергово повідомив стомлений лікар, пішов до дверей, озирнувся. — Галю! Запиши все, що слід.
— Зроблю! — слухняно відповіла акушерка.
Лікар вийшов. Галина підійшла до напівпритомної Ольги.
— Упізнаєш?
— Галя?… Онопрієнко? — прошепотіла Ольга.
— Дівчата наші казали — ти, буржуйська хвойда, з жидом смердючим сплуталася. Бачу, не брехали. Як батька дитини звати?
— Нащо тобі?
— Записати маю.
— Наум… Озер…
— Значить, жиденя Озеровим виродком буде? — вишкірилася тупувата Галина.