— Тут охорони немає, - раптом каже Мар’яна. — Хотинський може увірватися.
— Ти багата? — ніби не чуючи Мар’яниних тривог, питає Поля. — Грошей скільки?
— Не знаю… — Мар’яна дивиться на Пітера.
— Остаточна цифра — це конфіденційна інформація банку, — відповідає Пітер.
— Тисячі?
— Думаю, мільйони.
Поля усміхається, відсьорбує з чашки.
— Хлопцям на Донбас буде! — повідомляє Мар’яні. — Ти ж даси?
— Звісно… — Мар’яна все дивиться на вхідні двері кав’ярні, та біля них лише приблудний кіт чухає спину.
— Поки Мар’яна отримає спадок, війна на Донбасі завершиться, — оптимістично завіряє Пітер.
Поля хоче вірити.
— То круто. Значить, за місяць-два…
— Коли ви дізналися… про мене? — Мар’яна дивиться Пітерові в очі. — Хочу правди… І Поля — не зайва!
— Мар’яна мені навіть дитину свою виносити довірить, — підтверджує Поля.
Пітер усміхається знічено і розгублено.
— Ще взимку… То був такий прорив.
— Хотинський як дізнався?
— Я сам йому розповів, що знайшов сліди Валеріана у Варшаві. Зрадів дуже…
— А Озери?
— Мусь, ти єврейка? — не втримується Поля.
— Певно, жидобандерівка. Так нас тепер називають, — Мар’яна дивиться на Пітера.
— Коли справа дійшла до Озерів, ін’юрколегія підключилася, — пояснює той. — Харківські архівісти допомогли. Я не знав… Майдан… Розумієш? А Хотинський пішов паралельно з ін’юрколегією. Вони дізналися: хтось займається несанкціонованими пошуками, та було пізно. Він уже вирахував… — Пітер замовкає, зиркає на Мар’яну пригнічено. — Не вір йому.
— Я й тобі мало вірю, — напружено відповідає Мар’яна. — Як ви знайшли мене в Дорошівці? Ти! Хотинський… Ми нікому не плакалися, не хвалилися.
— Поля… — відповідає Пітер.
Мар’яна не вірить. Дивиться на Полю приголомшено.
— Ти?
— Мусь, ти здуріла? Та ніколи!
— Вибач, але ти тоді була… трохи нетвереза, — пояснює Пітер Полі. — Розповіла, що Мар’яна хворіє, що кличе тебе до Дорошівки. Певно, Хотинський так само через тебе дізнався. Не знаю. Ми… не спілкуємося.
Мар’яна усміхається сумно.
— А… Ярко? Ярка… за що?
Пітер розгублено кліпає повіками, витирає піт з лоба.
— Хотинський… знайшов його на Майдані. Пропонував гроші…
— За що?
— Щоби Ярослав більше ніколи не виникав у твоєму житті. Перестрахуватися хотів, бо раніше навідувався до комуналки на Рибальському… Там йому розповіли, що ти… І Ярко… Що ви — пара нібито. А Ярко… Він — дивний! Сказав: Мар’яна — моя жінка. Хоч убийте. Хотинський… — Пітер дивиться на Мар’яну ошелешено. — Ти знала?
Мар’яна кидає на Полю швидкий погляд, та Поля — твереза. Мовчить. Мар’яні до сказу сильно хочеться лупасити Пітера по голові й утовкмачувати: «А ти думав, товаришуватимеш із покидьком і чистим залишишся? А?!» «А сама?…» — констатує гірко.
Напружену тишу розриває дзвінок мобільного. Мар’яна чує мамин голос.
— Мар’яно! — відчайдушно ридає Ада. — Якщо ти сьогодні ж не повернешся до Дорошівки, він уб’є тата!
— Я вже в маршрутці! — хриплим від жаху, чужим голосом відповідає Мар’яна.
Пітер так нічого й не зрозумів, коли після телефонного дзвінка Мар’яна раптом зірвалася, стрімголов побігла до дверей. Поля — услід.
— Я покохав мрію… — прошепотів. — Вона ніколи не пробачить…
Скільки маршрутка трусилася трасою, стільки Мар’яна кліпала повіками — вчепилася в сидіння, змушувала себе дихати, недвижно дивилася вперед і все: кліп-кліп-кліп…
— Нащо ти зі мною поїхала? — спитала Полю, коли за сто кілометрів від Києва вийшли біля обмальованої зупинки, ще два кілометри ґрунтівкою пиляти.
— Сама запрошувала.
— Не час.
— Мусь, що сталося?!
— Не знаю… — попереду дахи, Мар’яна засапується від швидкої ходи. — Але ти за мною не йди… За огорожею почекай… Гукну.
Поля сумирно завмирає під вишнею неподалік міцної, обкладеної цеглою хати Озерових. Мар’яна штовхає хвіртку. Ноги не несуть…
— Мамо! — двір німий. У тіні під бузком «ауді» Хотинського. Покидьок… Та начхати!
— Мамо! — розчахує вхідні двері.
— Мамо… — вривається до вітальні, клякне.
Посеред кімнати на інвалідному візку — тато. Дихає важко, навколо шиї мотузка. Над ним стоїть Хотинський, тримає в одній руці кінець мотузки, у другій — ніж… Мар’яна знає той ніж: невеликий, гострющий — баба Ната ним курку одним ударом навпіл… Похмура, як чорна хмара, баба Ната сидить на дивані разом із тремтячою Аїдою, не зводить лютих очей із Хотинського.