— Мар’яночко! Привіт! — мстиво цідить Хотинський. — Думала, я бігатиму за тобою?! А, ні! Ти до мене прибігла!
— Тата відпусти… — Мар’яну теліпає. — Ходімо надвір, поговоримо…
— Ні, ні, золотце! У сім’ї немає секретів одне від одного. З цієї кімнати ніхто не вийде, поки ми з тобою не досягнемо консенсусу.
— Ну… Кажи… Я на все згодна!
— Одразу би так, а то — маячня! — змусила мене пхатися до цієї Сракожопівки!
— Можеш повертатися! Повторюю: я згодна!
— Ні, золотце, мені твоїх слів мало. Спочатку підпишеш нашу з тобою шлюбну угоду!
— Доню, біжи… — тихо хрипить тато.
Хотинський смикає за мотузку — Валя хапає ротом повітря, притискає руки до грудей, втрачає свідомість. Ада кричить, бабця хижо вишкірюється, Мар’яна кидається до тата, але Хотинський різко виставляє вперед ніж.
— Стояти!
Трохи послаблює мотузку, та Валина голова так і висить безвільно.
— Якщо тато помре, я тебе зарию, сволото! — кричить Мар’яна.
— Серце! Пігулки треба! — плаче Аїда.
— Несіть пігулки! — киває Хотинський.
Аїда вибігає до спальні, Мар’яна за нею: де ті пігулки?! Скорше, мамо!
Баба Ната опускає голову, затуляє лице руками.
— Нічого тобі не допоможе… Ніякі гроші, ніяка охорона… Ніде не сховаєшся, падло. Я тебе і в норі кротячій знайду.
Хотинський регоче нервово, істерично, — заглохни, стара дурепо! — тому не чує, як за його спиною з’являється бліда Поля. У руці молоток.
— Гей! — гукає.
Хотинський озирається, баба Ната підводить голову. Хотинський не встигає відсахнутися настільки, щоби уникнути удару. Лиш смикається, тому замість грудей молоток б’є в живіт. Хотинський валиться порожнім мішком, скручується.
— Правильно? — Поля тремтить, дивиться на бабу Нату.
— Ні! — баба Ната підхоплюється, вириває молоток із Полиних рук, старанно витирає ручку краєм кофтини, б’є Хотинського в пах. Озирається до Полі. — Отак правильно! Молоток мій! Цю падлу я скалічила!
— Що ви таке кажете? — Поля — медсестра. Уже біля напівпритомного Валі. Знімає мотузку з шиї, розстібає комір, щоби дихалося, мацає пульс.
Баба Ната переступає через Хотинського.
— Не треба тобі до в’язниці, дитино. Ще й через це лайно! А мене там усі знають… Ніхто не образить, — бабця раптом азартно усміхається Полі. — Ти хто?!
— Мусьчина подруга.
— Як у дім втрапила?
— Спочатку у вікно зазирнула… Потім дім обійшла… Скло зняла з вікна у малій кімнаті. Воно там на самих тонких гвіздках. Залізла… Ну, і… - Поля ляскає Валентина по щоках. — Дядь Валю! Дядь Валю! Агов! Дивіться на мене!
Валя отямлюється, коли Аїда з Мар’яною повертаються з пігулками і водою.
— Валю… — плаче Аїда на плечі в чоловіка.
— Полько… Ти врятувала всю мою сім’ю, — безсило видихає Мар’яна. Сидять на ґанку, курять, як ті дурні, руки трусяться.
— А скількох не змогла, — гірко відповідає Поля.
Мар’яна обіймає подругу, гладить по волоссю.
— А того… збитого льотчика — куди? — питає Поля. — Бо твоя бабця його зв’язала і скотчем рота заліпила. Не буде ж він посеред вашої гарної хати лежати. Може, посадимо в «ауді» й скинемо з кручі? Красиво… Як у кіно.
— Тут немає круч… Тільки ліси.
Поля усміхається.
— Тут кльово… Мені подобається.
— Отримаю гроші, куплю тобі хату поряд із нашою. Тут повно покинутих.
— А давай погань у покинутій хаті зачинимо.
Від хвіртки — шурхіт.
— До мене його тягніть, — біля хвіртки Кривошиїха стоїть. Темна, стара, а зуби білі, міцні — всі до одного в роті.
— Кривошиїхо! — Поля подається до баби. — Ви ж обіцяли… Як сніг зійде… А вже літо… І ви кудись пропали! Я вас по всьому Майдану шукала! Чекала… Де мені Ігоря шукати?
Кривошиїха брови насупила, на Полю сердито зиркнула.
— Горілки не пий уже!
— Не питиму! Ігор де?!
— Між Калинівкою і Броварами… Як на Київ дивитися, то праворуч — шлагбаум і стежка в ліс… Ти знайдеш.
Полі запаморочилося — хитнулася, та не впала. Заплакала.
— А я так сподівалася… Раптом живий…
— Усі помремо, — спокійно відказала Кривошиїха. — Тільки одні славними, а інші… - на Мар’яну зиркнула. — Того… що у вашій хаті лежить. До мене тягніть, як біди не хочете.
— Бабо Кривошиїхо! — відчайдушно вигукнула Мар’яна у відповідь. — Невже ви ніколи не помиляєтеся?!
— Ніколи…
До ранку в дорошівській хаті Озерових вікна світилися. Схвильований тато, приголомшена Ада, насуплена баба Ната і здивована Поля зачаровано слухали Мар’яну, яка розповідала про кров роду Дорошів.