— Одного ніяк втямити не можу, — подала голос баба Ната, коли під ранок зарьована від власних оповідок, вільних відступів, коментарів і гіпотез Мар’яна згорнула величезний аркуш із генеалогічним деревом, копію якого спеціально для Мар’яни виготовив Пітер.
— Чого ще?! Усе зрозуміло, мамо! — роздратувалася Аїда.
— Ні! Незрозуміло, — пручалася бабця. — От скажіть, якого біса та Перпетуя заповіла купу грошей не своїм нащадкам, не синові, не онукові й далі, аж до сьомого коліна, якщо вже їй таке в голову вбилося… Чому нащадкам чоловікового племінника все віддала? Може, вона прибацаною була?
— А й справді! — здивувалася Поля.
— Ну, хтозна! Може, багатою була, а той Ярема злидарював, — припустила Аїда.
— Ярема багатим був. Багатшим за старого дядька, — відповіла Мар’яна.
— Один біс! — постановила мати. — Головне, Мар’яна тепер не бідуватиме.
— А я би не брала тих грошей! — сказала баба Ната.
— Отакої, мамо! Приїхали! З якої це радості? Онуці щастя не бажаєш? — обурилася Аїда.
— Щастя бажаю, а грошей, що з неба падають, — ні! — відрізала бабця, накинулася на доньку. — Чи забула, що твого Валю через ті гроші нині ледь не вбили? І це ще ми тих грошей в очі не бачили. А що далі буде? Не з нами! З Мар’яною! Подумала?
— Та-а-ак… Дивна історія, — сумно усміхнувся Валя.
Аїда обійняла чоловіка:
— Казкова, неймовірна, чудова історія! Ти — козак, граф, та ще і єврей.
— Думаю, ми просто не знаємо всіх таємниць, — відповів Валя.
— Навряд і взнаємо, — сказала баба Ната.
— Може, Хотинського розколоти? — Поля напружено зиркнула на Мар’яну. — Мусь, давай завтра зранку до Кривошиїхи сходимо. Узнаємо, як наш збитий льотчик, спробуємо у нього дізнатися. Він, як виявляється, багато чого про тебе нарив.
— До Кривошиїхи в хату ніхто не ходить, — мовила Аїда. — Мені Марія розповідала. Хто сунеться — того і жене. «Як зможу допомогти, сама прийду», — відповідає.
Мар’яна витерла сльозу, посуворішала, наче згадка про Хотинського одразу вимагала брати в руки сокиру й бігти до нього з кримінальними намірами.
— Скоро з канадського банку приїдуть. Листа Перпетуї привезуть. Така процедура — маю спочатку прочитати листа з її настановами. Може, з нього щось зрозумілим стане.
— А я би Хотинського попитала, — наполягала Поля.
— Та які розмови, коли замість яєць яєчня?! — буркнула баба Ната.
Хотинський сходив болем і ядучим безсиллям, що мордувало сильніше за біль. Стогнав, сичав на твердому дерев’яному тапчані в темній халупці Кривошиїхи, підвестися сил не мав — люто зиркав очима навкруги: де я?! Куди мене притягли? Темні стіни з поїденого дерев’яного бруса, білена піч, трави оберемками, пляшки й банки з якоюсь гидотою, коти під ногами — ходять ліниво, а очі насторожені… Це навіть не Гоголь: збочений етно-Хічкок!
До халупки входить Кривошиїха, подає Хотинському чашку з украй смердючим відваром.
— Пий, як здохнути не хочеш!
— Пішла ти! — жбурляє чашку на підлогу.
Коти вигинають спини, йдуть на Хотинського.
— Дай мій мобільний! — хижо вимагає Хотинський. — Треба викликати «швидку»! І міліцію! Мене ледь не вбили!
— Не допоможуть тобі лікарі й міліція! Я допоможу…
— Дай мобільний, стара потворо! — хрипить од люті. — Бо я тебе голими руками задушу!
Кривошиїха всміхається похмуро.
— Бабі моїй Кривошиїсі грозили, прабабі Кривошиїсі, її прабабі Кривошиїсі, то куди вам… Ми — Сіркової крові, а хто свою кров не ганьбить, тому вона — покров! Захист надійний…
— Щоб ти здохла!
— Сам до ранку сконаєш, як мене не слухатимеш!
— Дай мобільний!
— Головою думай, чоловіче!
Різкий біль скручує думки в правильному напрямку. Хотинський задихається, руки тремтять.
— Дай… твоєї трави!
Кривошиїха киває похмуро, виходить із халупки, наче надворі цілюще джерело з смердючим відваром із землі б’є, за мить повертається з повною чашкою. Хотинський жадібно п’є, відкидається на тапчан. «Дайте мені тільки вибратися… — пульсує зла думка. — Я вас усіх… Усіх!»
— Усіх не подужаєш, — баба дивиться Хотинському в очі.
— Відчепися! Я спатиму! Що ти мені дала? Снодійного?
— Розповісти про що думаєш? — питає баба.
— Ні!
— Розповім! То теж лікує!
— Годі! Краще дай якогось знеболювального!
— Думаєш… — Кривошиїха не зважає. Всідається на міцний табурет навпроти тапчана, веде: — Думаєш, є ще надія гроші нові зі старих паперів собі забрати. А її нема. Ніщо не допоможе…