— Почекайте! — смикнулася Мар’яна.
Пітер зблід, завмер.
— Перепрошую? — витягнув шию Стороженко.
— Ні… Нічого, — Мар’яна прикипіла очима до сургучу. — Листа Перпетуї можу собі забрати?
— Трохи пізніше, коли завершимо зі спадковими справами, — відповів рухливий. — Зараз можемо зробити вам копію.
Стороженко підвівся, обійшов стіл, відсунув крісло, допомагаючи розгубленій Мар’яні підвестись.
— Розумію… Надто багато емоцій. Відпочивайте, пані Озерова. У нас пара днів піде на юридичне оформлення послання Перпетуї як такого, що прямо впливає на наступні кроки щодо спадку. Запросимо свідоцтво про смерть Ярослава Раєвського-Дороша, а потім зв’яжемося з вами. Вас підвезти?
— Ні… - Мар’яна сунула до виходу, все озиралася на Пітера — навіть голови в Мар’янин бік не повернув: блідий, напружений, крутив олівець, супився.
Мар’яна вже взялася за ручку дверей, серце тягнуло назад. Завмерла. Озирнулася до заклопотаних чоловіків у кабінеті — уже діяли, зібралися докупи, щось тихо і жваво обговорювали.
— Він живий! — видушила винувато.
— Перепрошую? — не зрозумів Стороженко.
— Ярослав Раєвський-Дорош — живий! І я… приймаю його в серце… Без злостивості і заздрощів… Заради збереження крові Дорошів…
Поля зникла. Уже під вечір, коли розбита й ошелешена Мар’яна дісталася хрущовки на Воскресенці, десять разів поговорила з батьками й бабцею, запевняючи — все гаразд! — коли розхристані думки — гроші, Ярко, Дороші, прокляття, гріх, — врешті вишикувалися за значущістю — дитина, прокляття, все решта, — коли наплакалася — сьоме коліно, зурочена, остання… Тому й дитини не народить? За що?! За похіть якоїсь Перпетуї?! Коли двадцять разів перечитала послання з давнини, намагаючись віднайти поміж рядків прихований зміст, тільки потім згадала про подругу, зателефонувала.
— «Абонент поза зоною…»
Насторожилася. Давай надзвонювати, та марно. Під ранок мобільний сам ожив: номер невизначений. Байдужий чоловічий голос повідомив: Поля затримана, перебуває в Броварському райвідділі міліції.
З сонцем Мар’яна дісталася Броварів.
— На Київ повезли, — пояснив похмурий черговий.
— Куди саме?
— Не знаю.
— За що її затримали?
— За підозрою у вбивстві.
— Поля вбила людину?
— Колись… А тепер повернулася на місце злочину. Достоєвський! — виявив ерудицію черговий, демонстративно почав клацати мобільним: мовляв, розмову закінчено.
— Пітере! Поможи! — захекана Мар’яна бігла на Майдан. Мобільний біля вуха. — Біля Архистратига… Чекаю!
Після трагічного 19 лютого 2014-го Мар’яна вперше повернулася на Майдан. Бігала поміж наметів, що скупчилися ближче до поруйнованого Будинку профспілок, шукала знайомі лиця, бо ж мав тут залишитися хоч хтось, хто знав Полю, кого вона перев’язувала, втішала, обнадіювала. Та по Майдану ходили незнайомі люди зі скриньками для пожертв. Кинулася до одного — вусатого, з оселедцем, у камуфляжі.
— Поможіть! Дівчину заарештували. Медсестру. Поля! Її тут усі знали. Вона від початку на Майдані була.
— Поможемо, — кивнув вусань. — Грошей трохи підкинь, зберу людей, покричимо у мєнтів під вікнами. Вона в якому відділку? Топати далеко?
— Які гроші? Ви здуріли? Поля тут…
— А я де? Не тут?! Що ти галасуєш? Ходять тут, мізки компостують: «Розходьтесь, розходьтесь!» Нам уже їсти нема чого! Грошей дай! Хоч у скриню кинь!
Мар’яна глянула на вусаня, як на лайно, мовчки посунула до Архистратига, і поки курила, очікуючи Пітера, в голові билося одне: усе марно?…
— Справи такі… - вправний юрист Пітер дістався Майдану вже з інформацією про Полю. — Поля в райвідділі, тільки-но суд відбувся, їй обрали запобіжний захід: перебування під вартою на два місяці.
Мар’яна вухам не повірила.
— Жартуєш?! А що сталося?! Ти з’ясував?
- Її помітив у лісі житель Калинівки, викликав міліцію, бо поведінка дівчини здалася йому дивною. Чи то влаштовувала щось на кшталт меморіалу на сосні поряд із напіврозритою ямою, чи то саме намагалася ту яму розрити… У ямі знайшли тіло людини.
— Господи…
— Спокійно. Знайду адвоката, спробуємо для початку домогтися зміни застережного заходу на підписку про невиїзд.