— Які підписки, Пітере? Ні! Той хлопець… Ігор, може, найперша жертва Майдану! Всі ж знають… Поля його шукала безперестанно. Поясни їм! Хіба можна, щоби після Майдану… Після всіх цих смертей і страждань, ті, хто душу клав, тепер безправними й безголосими лишилися.
— Процедура… — лиш розвів руками юрист Пітер.
— До дідька! — розхрабрилася, тягнула Пітера до райвідділу. — Ходімо! Ми звідти не підемо, поки Полю не випустять. Буду голодувати, намет під їхніми вікнами поставлю… Молоток знайду!
— Мар’яно, просто послухай! — Пітер зупинив дівчину, взяв за плечі. — Майдан і стояв заради того, щоби все по закону, а закон — один для всіх. Молотки закінчилися! Час прати вишиванки іншими методами. Повір: маємо йти нормальним цивілізованим шляхом. Я знайду адвоката сьогодні ж, контролюватиму справу, аж поки не побачу, як ти обіймаєш Полю.
Мар’янина хоробрість схлипнула, пролилася сльозою. Глянула на Пітера розгублено.
— Невже все марно було?
— Ні! Навіть сумніву не май! — упевнено відповів Пітер. — Надто багато поруйновано… Усе змінилося, за день не відбудувати. Але люди… уже будують… Я будуватиму.
— Ти?
— Думаю лишитися в Україні.
— Сміливий…
— Може, йолоп, але вже такий, — усміхнувся сумно.
Тої ночі згодилася горілка, яку Мар’яна в подруги відібрала, та так у кухні й лишила. У рідній хрущовці на Воскресенці Мар’яна напилася, як чіп: хотіла до безпам’ятства, та пам’ять стукала в скроні, по кухні тоскно ходила Поля в помаранчевій тюремній робі.
— Скінчилися ілюзії, Мусько. Ігоря нема… Не хочу далі жити… Щоби жити… Треба забути все, починаючи з 30 листопада минулого року… — шепотіла.
— А помститися? — Мар’яна кліпала повіками, намагаючись зосередитися на постаті подруги, та бачила лише помаранчеве марево.
— Не можу… Вже нема сил на лють. Добре, що молоток віддала. Знайшли би молоток, сказали би… я Ігорю череп проломила.
— У Ігоря череп проломлений?
— Тупим предметом. Так мєнти сказали. Був би молоток…
— Слава Богу!
— Хіба? — тоскно питала Поля. Помаранчеве марево тремтіло. — Чому я за ґратами?
— Не знаю… Вибач, я дурна! Я про інше. Маємо жити далі інакше. Пам’ятати, берегти в серці, але… йти далі. І ти… там не лишишся. Ми з Пітером тебе витягнемо.
— Для чого? Однаково нічого не забуду. — Коло замикалося.
— От чому ти все про себе?! — обурювалася Мар’яна. — Ніби тільки тобі горе!
— Твої — всі живі…
— А Гоцик? Макар, Галинка? Ти їх не знала? Вони не свої?
— Не перекручуй! Ярко твій живий…
Мар’яна наливала собі знов, кривилася.
— Нічого не вийде… Тепер знаю, чому в мене дітей ніколи не буде. Дві тітки колись мужика не поділили, а мені — результат.
— Нащо вірити в таку дурню?! — подруги мінялися ролями, і тепер уже помаранчеве марево тягнуло Мар’яну з чорної ями. — От я вийду… Піду в інститут нефрології…
— Ти теж не хотіла вірити Кривошиїсі! І що? Де ти тепер?!
Помаранчеве марево тремтіло, хиталося, чи то Мар’яні в очах пливло.
— Що з нами буде, Мусько? Мене посадять, ти багатійкою станеш.
— …І викуплю тебе з тюрми, якщо адвокатам не вдасться по-нормальному довести, що ти невинувата.
- І всіх — нафіг! Еге ж? — помаранчеве марево сміється. — Поїдемо кудись далеко далеко… У Фінляндію!
— Там холодно.
— Значить, бактерій мало. Не хворітимемо.
— Мені однаково.
— Значить, у Фінляндію! Ігор там був… Розповідав.
Мар’яна усміхається розчулено.
— А Ярко навчається в Італії…
— Гайда в Італію. Може, перетнетесь.
— Раніше перетнемося, — уже ледь ворушачи язиком, відповідає Мар’яна. — Ми ж рідня… Грошики ділитимемо на днях.
Гроші вабили. Як не намагалася Мар’яна тримати під контролем головне — щоби батьки з бабцею в Дорошівці жили в спокої, щоби адвокат займався Полиною справою без дурнів, — усе неодмінно поверталося до грошей. Мордувалася: скільки їх? На що вистачить, коли розділять із Ярком навпіл? У Мар’яни список першочергових важливих витрат уже складений: тата вилікувати в найкращих закордонних фахівців із проблем хребта, хату в Дорошівці зробити сучасною і комфортною, бо попереду зима, і як батькам дрова тягати? Треба котел нормальний, дім утеплити, мати надумала кролів розводити, баба Ната геть без зубів, а то копійка, автівку би їм… Одразу веселіше стане — і по продукти до райцентру, і до Києва в будь-який час. А Полі хату пообіцяла, і то не маячня. Поля в селі одужає. І фельдшерів у Дорошівці нема, а Поля — крута, Поля будь-якому лікареві фору дасть.