— Тільки би витягти її спочатку, — шепотіла. — А то теж, можливо, до біса грошей вартуватиме. І куртка зимова в Полі «економ-класу»…
Та й самій Мар’яні не завадило би… одягнутися, узутися, відремонтувати хрущовку, придумати собі заняття, щоби страшні думки відступили, не мордували щодня, нагадуючи: хоч що роби, та твоє життя — порожнє. Остання…
— Клята Перпетуя! — шепотіла, хоч у хвилину відчаю сама для себе висунула гіпотезу, що Перпетуя, сама не відаючи того, залишила гроші для того, щоби Мар’яна могла скористатися недешевими послугами репродуктологів, завагітніти за будь-яких умов чи принаймні заплатити таки сурогатній матері.
— Побачимо, на що тих грошей вистачить, — бурмотіла, і думки знову поверталися до грошей.
Ані канадські банкіри, ані Стороженко з ін’юрколегії, ані Пітер і досі конкретно не роз’яснили Мар’яні через що, власне, крім одкровень Перпетуї, колотиться давня спадкова справа. Яка ціна питання?! Усе закінчувалося обіцянкою знайти Ярка й тоді вже прояснити картину. Та пошуки ускладнювалися. Зустріч спочатку відклали на день, потім знову… Пітер розгубився.
— Здається, Ярко таки помер, — відвів очі. — Не можемо знайти ані його, ані його батьків.
Мар’яна отетеріла: не буває такого! Вони з історичної давнини долі людські вихопили голими руками, як меткий ведмідь форельку з джерела.
— Жартуєш? Адреси є, телефони! Сусіди й рідні є! Ніхто нічого?! В Ізюм телефонували? Там Яркові батьки!
- Ізюм за п’ятдесят кілометрів від Слов’янська, — відповів Пітер. — Кажуть, Раєвські навесні збиралися туди. З Ярком чи ні — невідомо, але… у Слов’янську ми перевірити не можемо. Небезпечно. У будь-якому випадку ми повинні Ярослава знайти: живого чи… — замовк. — Без цього справа не зрушиться.
Ярко на сході? Мар’яна вийшла з ін’юрколегії, посунула до метро. «Я таки проклята, зурочена й наївна до повного ідіотизму. Вся ця історія з Дорошами від початку… від першого слова Хотинського про заповіт перетворила моє життя на страшний сон, і я в ньому програю, безкінечно програю, як остання лузерша, і вже сама не розумію, чого хочу. Я вже не розумію, чому серце так хвилюється за Ярка? Може, бо кров одна, і тільки? Нам разом ніколи не бути, то вже зрозуміло, і не тому, що Ярко молодший, трохи божевільний і не бреше… Ні, не тому. Не може хлопець сказати: «Ти — моя жінка», а потім зникнути на півроку. Справи? Маячня! Кого захищав і з ким боровся, коли мені був потрібен захист! Чому не розшукав мене?! Що я взагалі про нього знаю, крім красивої казочки про кватроченто?… Нічого! Ні… Треба викидати все те з голови! Налагоджувати хоч подобу нормального життя, бо — кисіль! Розповзлася, ніяк себе докупи не зберу, а мені треба… Може, всім пофіг, та в мене сім’я. Татові допомога потрібна, мамині мізки підкрутити, бабцю втішити… Хоч з грошима, хоч без них!..Але краще — з грошима. Мені не шкода! Хай половина Яркові. Хай він живий буде, братик мій…»
Спустилася в метро. Усілася, поки до вагона не встигло набитися людей повно. Ковзнула очима по люду й остовпіла — з іншого кінця вагона на неї дивився Ярко. Не змінився, не змарнів, вуста дитячі припухлі, тільки очі сумні…
Удруге в ріку? Мар’яна закам’яніла: не зводила з Ярка глибоких карих очей, серце гупало. Він не бажав повторювати маршрут піврічної давнини. Підвівся важко. Мар’яна перелякалася: виходить?! Та Ярко дотягнув важкий рюкзак до Мар’яни, присів перед дівчиною навпочіпки, торкнувся її руки.
— Хлопче, ви з глузду з’їхали?! — обурено вигукнула якась жіночка. — Може, ще вляжетеся?!
Ярко усміхнувся знічено. Підвівся. Невблаганний натовп зносив його до дверей. Мар’яна підхопилася рвучко, подалася до хлопця, вхопила його за руку.
— Ми виходимо! Пропустіть, ми виходимо! — вигукувала нервово.
Порожня станція метро видуває думки. Мар’яна і Ярко сидять поряд. Він дивиться перед собою, усміхається сумно.
— Я знав… — каже врешті.
— Що? — Мар’яні хочеться бути суворою і гордою, злою медсестрою з садо-мазо, вимогливою вчителькою чи просто старшою сестрою, як, за великим історичним рахунком, і є.
— …Що перетнемося саме тут, — Ярко кладе долоню на Мар’янину руку. Мовчить.
Чому він мовчить?
— Мені сказали, що ти… загинув на Майдані, - каже Мар’яна, наче виправдовується: мовляв, тому й не шукала. А ось чому ти мене не шукав?!
— Усе нормально.
— Ненормально! — Мар’яна стає схожою на матінку Аїду. Червоніє, дратується: навіщо собі брехати? Чекала на цю зустріч, та все складається геть не так, як у мріях. Неговіркий Ярко максимально скорочує відповіді, не кинувся в обійми: моє ти кохання, як же я жив без тебе! Значить, жив собі…