Мар’яна дивиться на Ярка зухвало.
— Де ти був? — питає-дорікає.
— Тільки вранці з Грузії прилетів.
— Відпочивав? І як море?
— Біджо… — Ярко тьмяніє, дивиться в підлогу.
Мар’яні стає страшно. Відсахується, заглядає Яркові в очі:
— Він же не помер?…
— Убили… У Слов’янську…
— Господи! Як Біджо в Слов’янську опинився?
— За мною поїхали… Біджо й Аврора.
— Ти що там забув, Ярку?! — коли вже тут про пиху думати. Сльози на очах, серце калатає.
— Сім’ю рятував…
Мар’яна мовчить, хоча рветься: я теж рятувала сім’ю!
— Устиг? — лиш питає, голосу свого не чує.
Ярко киває.
— Без тебе було дуже порожньо, — вимовляє врешті.
Мар’яна чіпляється за слова: от вона, їхня друга ріка! Ще можна повторити… Варто лише дістатися матраца, покритого ліжником. Збуджується. Торкається Яркової щоки.
— Ходімо додому…
Та Майдан змінив навіть комуналку на Рибальському. І тут уже не так, як раніше. З кухні визирає засмучена Аніта.
— Мар’яно… Знаєш про Федю?
— Ні… А що з ним?
— Загинув на Майдані дев’ятнадцятого…
— Дуже шкода, — зникають усі слова, крім банальних, бо серце не бажає чути страшного, серце хоче кохання й утіхи.
— А про Біджо?
— Ярко розповів…
— Не можу спати… — бідкається стара вчителька. — Усе думаю: може, я зробила менше, ніж могла, тому вони загинули через мене…
Мар’яна знизує плечима. Услід за мовчазним Ярком входить до знайомої кімнатки, та й тут зміни. Матрац застелений звичайним махровим простирадлом.
— Біджо ліжник любив… Я… накрив його ліжником, коли повертав до батьків…
Мар’янине збудження згасає. Тупцює на порозі кімнатки, не може кроку всередину зробити. Усе змінилося: вона, Ярко, ця кімнатка, увесь світ.
— Знаєш, я… — вже хоче сказати: «Вибач, піду», та Ярко дивиться в очі.
— Не йди…
Прохання тільки підхльостує Мар’янину рішучість.
— Мушу… Але ми зустрінемося дуже скоро. Поки ти… воював, рятував, ховав, тут для тебе стільки приголомшливих новин накопичилося. Я би розповіла, та довго. Інші краще за мене тобі все розтлумачать, — напружено усміхається Яркові. — Знаєш… Ми — рідні люди…
— Добре.
— Ні, ні! Я не про «кохатиму все життя!», «присягаюся перед іконою»! То все… з іншого сайту! Де мелодрами скачати можна. Я про справжню спорідненість, про кров… У нас із тобою — одна кров, Ярку. Ми — Дороші. Ти і я… Уявляєш?! Від одного поважного пана з козацької старшини, який збирав архіви про Чернігівський козацький полк і дуже полюбляв ходити «наліво», — Мар’яна знову збуджується, істерика підкочується ближче до горла. — Так от! Я — права, ти — лівий!
— Добре…
— Що доброго?! Ми прокляті! Дітей у нас ніколи не буде! На нас скінчаться Дороші!
— Не вірю! Поговоримо про це потім.
— Ні! Уже не поговоримо! Тебе надто довго не було! — уже кричить істерично. — Я забула тебе! Я хочу, щоби ти втямив раз і назавжди: між нами ніколи нічого не буде! Біжи до церкви, скасовуй обітницю. Я… звільняю тебе від неї! Скоро в тебе буде стільки грошей, зможеш купити собі полк коханок.
— Мар’яно… — Ярко намагається обійняти дівчину, а Мар’яну вже несе.
Відштовхує Ярка.
— Не торкайся! Ти не зрозумів?! Тебе надто довго не було! Світ рятував? Друзів, батьків, собак, котів! Справжні чоловічі справи, чорти би їх забрали! А я?! Ти думав, де я була? Як я жила, хто мене захищав! Ти… зрадив мене.
— Ні…
— Усе! Годі! Коли скінчиться увесь цей жах?! Я вже не можу… Не можу навіть чути про смерть! Навіщо ти розповів мені про Біджо? Нащо Аніта при мені по Феді плачеться? Вам так легше?! Тоді плачтеся одне одному, а я — пас! Мені вистачило тих півроку, коли я думала про тебе і не знала, де ти є!
— Обставини…
— Мовчи! Ані слова більше! Я втомилася! Поїду, не повернуся! У Фінляндію! І своїх заберу! Щоби нікого тут не лишилося! Прощавай, братику!
Отямилася тільки на вулиці. Бігла Рибальським островом до Гаванського мосту, захлиналася від сліз, усе повторювала по-дитячому ображено: «Я втомилася, втомилася…»
От і все! Розібралися! Других рік не буває, то кльова група така…
На зустріч в ін’юрколегію за тиждень Мар’яна Озерова прийшла врівноваженою, як добре налаштовані терези. Ніяких коливань. Усе рухається в правильному напрямку. Дай Бог, справу по Полі закривають зусиллями адвокатів, яких винайняв Пітер, і при здоровому глузді слідчих. З Дорошівки теж приходять добрі звістки. Татові краще, вже пробує підвестися, а то — фантастика! Мати не змінилася і не зміниться ніколи: пиляє всіх підряд, але без злоби, як турботлива мамка. Бабця Ната на те рукою махнула, тільки сміється в слухавку, як Мар’яні телефонує: