— Вибачте, — Ярко винувато усміхнувся й вийшов із кабінету.
Розгублений Стороженко глянув на Мар’яну.
— Несподівано, але… вітаю. Ви лишилися єдиною спадкоємицею, — насупився, глянув на співробітників. — Може, хлопець хворий? У нас є інформація щодо його осудності? Хтось перевіряв, чи не лікувався він у психіатра?
— Шеф, його хвороба — неповага до свого роду, — іронічно відзначив рухливий співробітник ін’юрколегії.
— Думаю, у нього просто інші життєві принципи, — сумно зауважив Пітер.
— Якщо вдуматися, дурнішого способу стимулювати процес дітонародження я не пам’ятаю, — сказав спокійний.
— Невже? — здивувався Стороженко. — А як на мене, то все логічно: гроші молодій сім’ї потрібні завжди. Правда ж, пані Озерова?
— Може, почнімо оформлювати документи? — спитала Мар’яна. — Я вже втомилася… — додала й чомусь відчула себе останнім лайном.
Розділ 11
Неможливе
Пітер наче відчував: Мар’яні кішки на душі шкребуть, — опікав делікатно, шляхетно. Жодного разу не нагадав, як узимку пробудив дівчину на Майдані вдосвіта, прошепотів: «Ти запала мені в серце»: поклав мрію в глуху скриню, зачинив, сховав у найдальший куток. А Мар’яна все уважніше придивлялася до чемного освіченого земляка з громадянством Канади. Теж варіант. «Мусь, ти чьо… Варіант — супер!» — сказала би Поля. Мар’яна з Пітером зустрічалися щодня — будь- який рух у спадковій справі вимагав документальних підтверджень. Пітер допомагав розібратися з юридичним крутійством, проводжав до рогу, завжди пропонував альтернативу:
— Викликати тобі таксі чи прогуляємося?
Усе частіше Мар’яна просила:
— Прогуляймося.
Тинялися київськими вулицями, тягнули одне одного до улюблених місць, бо обоє тут народилися, виросли…
— Ти давно переїхав? — цікавилася Мар’яна.
— Після сьомого класу, так що спогадів лишилося немало.
— А з приводу повернення в Україну… Жартував?
— Ні.
— А сім’я?
— Дружина пішла до іншого. Забрала синів.
— Вибач, чому? Не відповідай, якщо болить.
— Уже вилікувався, — Пітер знизував плечима. — Чому пішла? Не знаю. Мені взагалі дуже важко зрозуміти мотиви жінок. От ти…
— Ага… Я!
— Невже не помічала, наскільки Хотинський холодна і прагматична людина?
— У мене були на нього плани, — признавалася Мар’яна. — Тобі важко зрозуміти… Ти здобув гарну освіту, маєш бізнес. А тут… Якщо ти залишишся для того, аби освіжити світлі спогади десяти-дванадцятирічного хлопчика, на тебе чекає неймовірне розчарування.
— Я — реаліст.
— Справді? А мені здавалося, романтик.
— Чоловіки змінюються, коли поряд… — Пітер замовкав, та одного разу дружньо цьомнув Мар’яну в щоку, додав: — …близька людина.
Знітилася, спитала в лоба:
— Ти кохаєш мене?
Саме сиділи на відкритому майданчику кав’ярні на Подолі. Пітер відставив кухоль із пивом, кивнув — так.
— Тоді… - Мар’яна дивилася Пітерові в очі. — Пропоную тобі свою руку і серце.
Пітер усміхнувся сумно.
— Поспішаєш виконати умови Перпетуї?
— Дуже поспішаю!
— Чесно…
— Хіба погано? Я тобі не байдужа, ти мені — справжній друг. Так поможи, Пітере! Польці точно захмарну заставу суд визначить, я ж маю її викупити! Більше нема кому! Я тільки заради цього…
— Мар’яно, я, звісно, тебе розумію, але… Якби ще йшлося про те, щоби забігти до рагсу, розписатися… Але — вінчання! Перед Богом присягтися одне одному у вірності… Як ти собі це уявляєш?…
— Дідько, вінчання! Вибач, забула, що треба повінчатися. Проїхали.
— Зачекай… — Пітер задумався. — А давай так… Дійсно, розпишемося. А чи просто житимемо разом. Для заповіту те — що є, що нема. А ти придивишся до мене… Подумаєш і, можливо, справді захочеш щиро й назавжди присягнути мені у вірності.
— А просто заради мене збрехати в церкві — слабо? — роздратувалася Мар’яна.
— Ти вимагаєш неможливого, — відповів Пітер. — Вибач.
— Ти просто ніколи не жив у злиднях! — розсердилася Мар’яна.
— Річ не в тім. Цінності різні.
— Я і не збиралася на ті гроші брюликів накупити. Мені є кому помагати. Батькам, бабці, Полі… Куди оком не кинь — усюди біда. Асфальт до Дорошівки прокладу, газ, може. Чи вітряки поставлю, там вітри, знаєш, які сильні… Є куди гроші витратити.
— Ярослав Раєвський, здається, теж не з міліонерів, але відмовився від спадку.
— То його справа. Навіть не хочу знати чому!