Пітер глянув на збуджену дівчину сумно.
— Він кохає тебе, Мар’яно. Для нього гроші, які забороняють кохати, — нісенітниця.
— Зрозуміло! Ярко — янгол, а я — погана.
— Я теж, повір. Такий, як ти, як багато інших. Компроміс — наше кредо, а він — інший. У Кіплінга є вірш такий… Українською приблизно так звучатиме:
Я відійшов помочитися не туди, де вся солдатня.
І снайпер тої ж миті мене в інший світ відправив.
Я думаю, ви неправі, висміюючи мене,
Того, хто принципово не міняє правил…
Мар’яна роздратувалася: та скільки можна віршів! Тато весь час із тими віршами, навіть у Дорошівці Бродського цитує: «В деревне Бог живет не по углам, как кажется насмешникам, а всюду…» Тепер от Пітер…
— Хотинський би радо відгукнувся на пропозицію обвінчатися заради грошей, — почула голос Пітера, підхопилася як підстрелена.
Пітер зрозумів, що перегнув палку, подався до дівчини, перекинув кухоль з пивом: Мар’яно, вибач!
Та Мар’яна вже йшла геть.
Пітер наздогнав її за квартал. Обхопив за плечі.
— Вибач, я бовдур.
Вивільнилася:
— Просто йди геть!
— Зачекай! — гукнув. — Я… згоден. Вінчатися…
Зупинилася, дивилася на Пітера ошелешено.
— То ж неможливо.
— Немає для нас… звичайних людей… нічого неможливого! — із гіркою прикрістю усміхнувся Пітер. — Принаймні я не брехатиму перед Богом. Хочу бути з тобою до смерті… У радості й журбі…
Батьки і бабця Ната дочекатися повернення Мар’яниного не могли. І хоч телефонували щодня, розпитували про справи, одразу по приїзді всадовили: розповідай! Як із тим спадком, чи вартий наших нервів, бо ми тут усі знервувалися, Аїда навіть їхати до Києва зібралася, хоч — не на часі! — кролів десяток завела, а тато допоміг клітки збити.
— Як?! — не повірила Мар’яна, бо тато ще не підводився. Та з’ясувалося, що Валя не тільки вірші любить, а ще й руки майстровиті має. Клітки збирав на кухонному столі, потім прийшов Іван сусідський, помагав їх за хатою встановити в тихому місці, де протягів нема.
— Тато, я рада… — Мар’яна бачила — тато повертається…
— Дізнався, кому належать залишки маєтку Дорошів, — відповів тато. — Вони в комунальній власності району. За радянських часів там був тубдиспансер, а коли виїхав, будівля дуже швидко зруйнувалася. Можна було би… реставрувати. Хай би там звучали вірші й музика…
— На які гроші? — встрягла бабця.
— От нам Мар’яна зараз усе розкаже, — постановила Аїда. — А то ви — як не про кролів, так про творчість. Кому тут творити?
— Усім… — сказала Мар’яна. — Кожна людина має займатися вільною творчістю… Кватроченто.
— Доню, не відволікайся вже, — попросила Аїда. — Розповідай!
— Добре, — чисто, як Ярко, раптом сказала Мар’яна. — Я заміж виходжу.
Валя, Аїда і баба Ната як сиділи-стояли, так і застигли. Мар’яна одразу і не допетрала, чому в очах жах.
— За того… блядуна? — врешті спитала баба Ната.
— Господи, ні!
— А за кого ж тоді?! — приголомшено розвела руками Аїда. — Більше ж нікого не було!
— Знайшовся!
- І де? — спитав тато.
— На Майдані познайомилися. Він — наш, з України, але давно в Канаді живе.
— На Майдані було багато прекрасних людей, — усміхнувся тато.
- І виродків немало! — вставила Аїда, заглядала доні в очі. — Ти ж не поїдеш?
— Скоріш за все, що ні. Пітер хоче в Україні залишитися, — Мар’яна таки всілася, і години зо дві рідня атакувала її запитаннями про нареченого: і де працює, і скільки заробляє, і де живе в Києві, і чому Мар’яна його з собою не взяла. Та найбільше Мар’яну ошелешило просте татове запитання.
— А які в нього очі, Мар’янко?
— Не знаю… — ляпнула щиро. — Хіба то важливо?
Тато під’їхав ближче, узяв донину руку у свою.
— Куди ти поспішаєш?
— Вона без того манни небесної в скрині не отримає, - сказала бабця, і вперше за останні місяці, коли напруження в сімействі Озерових спало до рівного спокійного дихання, Мар’яна відчула, як дратує її стара непокірна баба Ната.
- І що?! — вишкірилася до баби.
Баба Ната усміхнулася насмішкувато.
— Та нічого, квітко моя! Думала, тільки Аїда в мене на всякі дурні вибрики здатна, та бачу, і ти туди ж!
— А я до чого?! — обурилася Аїда. Накинулася на бабу: — Годі, мамо, Мар’яні дорікати. Що поганого, як без злиднів житиме?
— А я хіба проти? Без злиднів усі жити хочуть! Не всі ладні за те продатися!
— А я і не продаюся! — ще більше роздратувалася Мар’яна. — Я Пітеру все чесно розповіла, і він… погодився мені допомогти.