Бабця приснула в кулак. Дійшла до стільця, всілася, реготала, в Мар’яну сухим пальцем тикала.
— Ох, квітко моя… Так ти не продалася! Ти сама собі… нового блядуна купуєш!
— Мамо! — заверещала Мар’яна. — Заткни рота своїй матері!
— А хіба то можливо? — із прикрістю знизала плечима Аїда.
Мар’яна вискочила з хати, до неї кинулося цуценя, що, певно, дрихло в будці, коли тільки приїхала, — гавкало дзвінко-весело, мотляло хвостиком.
— Собак тільки бракувало! — буркнула Мар’яна, вибігла з двору.
Ноги привели до рідних руїн. Усміхнулася сумно: тут жили її предки…
Полізла всередину. Блукала, роззиралася: шкода, що не можна навіть уявити, яким був дім за часів Яреми. До старих стін тулилися уламки більш пізніх за часом, з іншої цегли: ділили панський маєток на непритаманні йому крихітні кімнатки-комірчини.
— Певно, сто разів усе тут перебудовували… — пішла далі. Через провалля, де колись був коридор, дісталася єдиного приміщення з дахом.
Тут пахло цвіллю й пусткою. Бита цегла вкрила землю, від підлоги не лишилося й дощечки. Темні стіни розтріскалися. В одній з них і досі збереглися невеликі ніші, які, певно, колись служили тайниками.
— Що ж тут було?… — прошепотіла. — Наче окреме царство.
Усілася посеред колишньої курильні Яреминої, закурила. І хай дорікають, що за Пітера йде. Їм не зрозуміти: то кров Дорошів стукає в скроні, бо от Ярко… Теж Дорош! А Дороші не кидають друзів. Ярко повіз тіло Біджо на батьківщину, а міг би не робити, бо вже сенсу нема з точки зору людей звичайних, а він поїхав… Чому ж Мар’яна повинна Полю у в’язниці кидати?
— Ні, ні… Все правильно! — вмовляла себе. — Повінчаємося, заберу гроші, перш за все Польку викуплю. Не знаю як. Заставу заплачу, хабара дам, бо ж не може бути, щоби після Майдану хабарів не брали… Навіть на Майдані пропонували за гроші на Полину підтримку мітинг влаштувати.
Задумалася. Дарма Кривошиїха Полі розповіла, де Ігореве тіло шукати. Якщо вже така ясновидиця, певно ж, знала: Поля побіжить у ліс і без прикрих пригод то не минеться.
— Не розумію цієї баби, — роздратувалася. — Чому людям помагає… через дупу, і тільки так, як сама вважає за потрібне?! У Бога не вірить? Десь же у святих письменах є: не можна людині в помочі відмовити, якщо вона просить. А ця стара потвора… І мені наговорила казна-що.
Глянула в дірку, де колись стояло вікно: сад густий. За садом при лісі хатинка Кривошиїхи. Кажуть, марно стукати — не відчинить, а як і відчинить — то прожене.
— Бабо Кривошиїхо! — дісталася обійстя. Тупцювала біля збитої з дощок хвіртки, зайти не наважувалася. — Ви вдома?
Замість відповіді коти з подвір’я косували на Мар’яну, вигинали спини.
— Та дідько… — психонула, пішла до хатинки. На котів — брись!
Двері розчахнулися, коли Мар’яна дійшла до ґанку, зупинилася, щоби ще раз гукнути хазяйку. Стара темна баба стала на порозі. Глянула на Мар’яну суворо. Вказала сухим пальцем у темні нутрощі хатинки.
— Ходи…
Мар’яна увійшла до барлоги Кривошиїхи, роззирнулася — бабі-язі би тут жити. Не вистачає тільки лопати дерев’яної, щоби на ній маленьких Івасиків у піч закладати.
— Змирилася? — почула бабин голос.
Глянула приголомшено.
— Ви… знали? Що я з роду Дорошів, що рід проклятий… У мене ж дітей через це не буде?! Остання… І Ярко останній… Так?
Кривошиїха кивнула. Мар’яну залило червоним.
- І от хіба то по-людськи? Хіба по-божому? Чому ж ви мені про те не розповіли?!
— По-божому, коли людина сама своїх предків знає! Тому і поміч не потрібна, бо рідна кров — покров, захист. А хто кров свою не шанує, тому помагати гріх! Кожен свої шляхи сам здолати має.
— Знаю тепер предків своїх. Половину по лінії тата — точно знаю. І що з того? Легше мені?!
Кривошиїха головою замотала: ох, люди дурні…
— А ти за полегшенням прийшла?!
Мар’яна обм’якла, опустилася на дерев’яний тапчан біля стіни.
— Невже звичайна людина може цілий рід зурочити? Я думала, тим грішать ворожки, відьми, чорні маги. А наш рід дружина Яреми прокляла. І, якщо вдуматися, за діло…
— Благі наміри в пекло шлях стелять, а слова — чарівні. Усі… Завжди.
— Як страшно. Мовчати би…
- І мовчи.
— Так зрозуміти хочу: невже мій предок далекий такий паскудник, що через нього ми тепер мордуємося?
— Не грішать тільки дітки і блаженні, а пан Ярема, хоч і грішник, шляхетною людиною був.
— А ви звідки знаєте? Теж привиділося?
— Прабабця моєї прабабці Яремі очі закрила. Поряд із ним була, коли конав у курильні… - Кривошиїха кивнула в бік Дорошевого маєтку. — І досі курильня стоїть. А я і досі прабабчині оповідки пам’ятаю. Як просив Дорош зняти прокляття, як з останніх сил сам намагався його здолати, та не встиг… Помер.