— На ланцюгах?
Пітер кивав:
— Якщо не звертати на них уваги, здається, що воно літає каютою.
Мар’яна пурхала. Останні ланцюги, які ще безнадійно намагалися прив’язати до реальності, розсипалися на порох, як старий сургуч на листі Перпетуї. У переддень вінчання до хрущовки на Воскресенці привезли неймовірну сукню, Мар’яна разів двадцять приміряла її, аби зайвий раз роздивитися себе із захватом, і хоч домовилися з Пітером влаштувати ввечері таку собі останню холостяцьку вечерю на двох — посидіти в ресторанчику, випити за закінчення важкого періоду пошуків, — умовила нареченого скасувати замовлення в ресторані.
— Хочу побути сама… — призналася. — Відпочити, виспатися.
Пітер не дорікав. Домовилися, що за годину до вінчання наречений заїде по Мар’яну на лімузині — покружляють містом, перш ніж до Свято-Іллінської церкви спрямувати.
До ночі Мар’яна просиділа навпроти чудової вінчальної сукні — курила, роздивлялася її із захватом, уявляла себе в храмі поряд із Пітером і аж ні разу не засмутилася. Усміхалася: а потім яхта… І далі, по життю… Все для того зробила. Остання справа лишилася. Тому і вдома лишилася — не знала тільки, як розпочати.
Урешті наважилася. Дістала з рюкзака купу паперів, серед них розшукала декілька скріплених аркушів із переліком імен і прізвищ 126 предків до сьомого коліна по батьківській і материнській лініях.
— Сто двадцять шість… — прошепотіла. — У додатковому скелеті людини сто двадцять шість кісток. Я десь читала. Наче сім колін предків. А голова, хребет, навколо серця — то основний. Чому так? Хоч які предки, думай своєю башкою? Май свій стрижень, дай волю своєму серцю? От я і думаю… Все правильно вирішила!
Розклала аркуші ретельно. Видихнула, перехрестилася, хоч ніколи на службу не ходила.
— Яремо… — покликала вголос.
На небі заплакала душа Яремина: ох, дитино… Марно то все!
— Станіславо… — продовжила Мар’яна. — До вас найперше звертаюся, бо з вас усе й почалося. Простіть уже одне одного і нас заразом. Допоможіть із прокляттям упоратися. Хіба вам самим не хочеться, щоби ваш рід продовжувався? У нас і ваша кров, Станіславо. Згляньтеся…
Душа Станіслави отрутою — крап-крап: не діждешся! Недарма поклони била, прокльони слала! Кінець крові Дорошевій!
— Валеріане, син Яреми і Станіслави. Гнате, син Яреми і Перпетуї… - Мар’яна вчитувалася в папірець, перш ніж називала імена вголос, як першокласниця тримала пальчик біля наступного імені, вела по аркушу, все читала, читала…
Дійшла до живих — до бабці Нати, матері, батька, — перелякалася: а з цими як бути? Чому в Кривошиїхи не розпитала геть усе?! До покійників їх? А то не вирок для них?
— Ні, то неможливо! — чомусь увірувала, продовжила впевнено. — Бабо Нато, мамо, таточку… Допоможіть! Усіх до сьомого коліна благаю, позбавте сили прокляття роду Дорошевого. Дайте пожити!
Завмерла. Прислухалася — тихо. «Хоч би знак який був», — подумала розгублено. У ванній хрюкнула й забулькала вода в трубах. А то вірний знак: завтра гарячої води можна не чекати. А може, і холодної.
— Дідько! От чому так?! Завтра — найважливіший день мого життя! Якщо ще дощ впаде…
Знаки не справджувалися. На ранок гаряча вода лилася, сонце світило, а радість так бурхливо зашкалювала, що Мар’яна повірила: випросила в предків щасливої долі. Напилася кави з великої, на півлітра, чашки, з годину хлюпалася під душем, потім взялася сама собі зачіску майструвати, бо однаково перукарі ніколи не могли дати ради неслухняному хвилястому Мар’яниному волоссю. Ідея була простою — укласти гарними хвилями і з одного боку підібрати, відкриваючи витончену шию й рівні плечі. Та волосся не бажало й Мар’яні підкорятися, тому на боротьбу з власними кучерями довелося витратити набагато більше часу, ніж планувала.
На годинник зиркнула: дідько! За годину Пітер має приїхати, а Мар’яні ще макіяж робити, одягатися, та й зопріла з тією зачіскою, хоч знову під душ. А що робити? Знову побігла до ванної, та тепер часу не гаяла — швидко вимилася, намагаючись не зіпсувати зачіски, одягла витончену білизну, яку придбала потайки від Пітера, прозорі колготки, щоби новими черевичками ніжки не натерти, стала перед дзеркалом — гарно! Узялася підводити очі, брови.
— Усе правильно… Спочатку зроблю макіяж, а потім сукню одягну, — заспокоювала себе, а здоровий глузд сміявся: як можна натягти сукню й не зіпсувати зачіски?!
— А я спробую! — закінчила макіяж, ускочила в коштовні білі туфлі, побігла до вікна, щоби пересвідчитися: двір на місці, нікуди не дівся, не провалився в тартарари, безпритульні люди попід під’їздом не тиняються і не влаштують їм із Пітером імпровізований «викуп нареченої».