Визирнула. Під під’їздом виднілась автівка — не банальний, довгий, як сосиска, лімузин із букетами на капоті, а «мерседес»-кабріолет: білий, розкішний, із темним шкіряним салоном, відкинутим верхом. Біля автівки стояв Пітер — костюм, як влитий, метелик під коміром-стійкою, в руці маленький букетик. Білий…
Мар’яна на годинник: ще є час! Пітер майже на годину раніше приїхав. Чого би це? Мобільний — дзень.
— Пітере… Я тебе бачу! — стояла біля вікна в самій білизні, колготках і туфлях. — Ти… такий…
— Подумав… Давай довше містом покружляємо… Не проти?
— Ні! Зараз! П’ять хвилин! — вирубила зв’язок. За діло!
Поправила зачіску, вже до сукні, та згадала про подарунок баби Нати — сердечко пузате, золоте.
— Неодмінно вдягну, — до рюкзака, бо як поклала у внутрішню маленьку кишеньку, коли з Дорошівки їхала, так і забула про нього. Перерила весь рюкзак — нема. Засмутилася, вперто обмацувала рюкзак знову і знову, лаяла себе: «Хіба не дурепа?! Єдина старовинна річ у роду лишилася, та Мар’яна і її примудрилася загубити». Віджбурнула рюкзак, під ноги глянула: пузате золоте сердечко валялося на підлозі, як непотріб.
Усміхнулася.
— Тепер усе гаразд! — обережно застібнула ланцюжок на шиї, глянула на себе в дзеркало…
Приклала долоню до сердечка, завмерла.
— То неможливо… — прошепотіла раптом із відчаєм.
Похапцем накинула халат поверх нової білизни, так і побігла надвір у халаті, колготках і стильних білих туфлях.
Пітер усе зрозумів. Усміхнувся сумно: сюр… Мар’яна хотіла так багато сказати: що Пітер — класний, що він заслуговує на щастя й щирі почуття, що забуде Мар’яну скоро, бо — було би за ким горювати, сам же бачить — прибацана!
— Усе це… неможливо! — вигукнула по-дитячому гірко. Пішла з двору в бік правого берега — в халаті, колготках і стильних білих туфлях.
Аніта розчахнула двері, здивувалася.
— Як ти взнала?
Мар’яна витріщилася од раптового страху, оминула сусідку, штовхнула блакитні двері зі значком «фольксвагена» — посеред кімнатки Ярко старанно складав речі до великого чорного рюкзака. Побачив Мар’яну — нафарбовану, із завитими кудрями, в халаті й білих туфлях. Завмер.
— Я… не затримаю! — процокотіла зубами Мар’яна. Нервово посунула до вікна, визирнула — за вікном майоріло японське знамено із самотнім сонцем на мертвому білому тлі.
Озирнулася до Ярка.
— У мене немає ікони, і я не піду до церкви… Бог усюди, почує! — слова виривалися замість ридання, яке застрягло всередині, - колотило, рвало. — Присягаюся у вірності цьому мужчині. Хочу, Господи, тільки з ним бути в горі й радості, в багатстві й злиднях, в здоров’ї й хворобі. Назавжди.
Стільки сил вклала в прості слова — ні краплі не лишилося. Упала на матрац, накритий звичайним махровим простирадлом.
— Усе… — прошепотіла, притисла до грудей пузате золоте сердечко. — Встигла…
Ярко відклав рюкзак, присів поряд. Повів долонею по хвилястому Мар’яниному волоссю, намагаючись стримати збудження.
— За дві години маю бути на Софійській площі, - сказав низьким хриплуватим голосом. — Хочу, щоби ти… не хвилювалася.
— А я… хочу народити тобі дитину! — розридалася, цілувала припухлі дитячі Яркові вуста. — І щоби ти повернувся! І щоби все було так, як ти казав! Сім’я, дім біля ріки… Ти знаєш, де наш дім? Я знайшла його… Він у Дорошівці! Там жив Ярема…
— Тихо, тихо… — Ярко тремтячими руками розстібав ґудзики на халаті, цілував тонку Мар’янину шию. — Я повернуся…
…Напередодні католицького Різдва 2014 року в райвідділі міліції стався прикрий інцидент: нервова кароока дівчина увірвалася до кабінету заступника начальника, вилила на себе бензину зі звичайної півлітрової пляшки з-під газировки, клацнула запальничкою перед носом ошелешеного мєнта, пообіцяла хижо:
— Краще би тобі мене вислухати!
Мєнт налився гнівом — викинув би дурепу і забув. А часи ж не ті… Кивнув похапцем: нема питань, ми ж ті… слуги народу. Сідайте, кажіть…
Мар’яна не всілася — не в гостях. Упритул підійшла до начальницького стола, дістала з-під куртки стос паперів.
— Тут — свідчення про непричетність Поліни Найди до вбивства Ігоря Корнілова. Слідчий відмовляється залучати їх до матеріалів справи. Хочеш паралельного громадського розслідування?! Залюбки! Але для тебе краще, щоби результати збіглись із офіційним!
— Ти мені… не тикай! — мєнт ледь стримувався, та відчуття самозбереження настирливо нагадувало: часи ж не ті…