Вони перетнулися на парковці біля будинку. Хотинський і немолода витончена жінка саме вийшли з «ауді», прямували до під’їзду, коли перед ними стала худенька дівчинка з глибокими карими очима. Хотинський усміхнувся іронічно.
— Мар’яно… Зізнайся! Те, заради чого ти відмовилася від спадку, вартувало того?…
Мар’яна обхопила руками округлий живіт, усміхнулася знічено.
— У нашому роду жінки народжують тільки від коханих…
— Вітаю, — тепло усміхнулася немолода красуня.
— Мені поміч твоя потрібна, — сказала Мар’яна Хотинському. — Щоби подругу з в’язниці витягти. Треба завтра піти до міліції, написати свідчення… Що в ніч проти тридцятого листопада 2013 року, коли ти… — зиркнула на жінку, продовжила беззастережно: — …коли ти привіз мене додому, а я стояла біля під’їзду… Там подруга моя була. Просто повір мені, що була. Ти маєш засвідчити, що бачив її.
— У нас на завтра квитки на літак. Летимо до Італії в надзвичайно важливій справі, - пояснила Мар’яні жінка.
— Перебронюємо, — спокійно й упевнено відповів Хотинський.
— Звісно, любий, — усміхнулася жінка. «Вона щаслива, — подумала Мар’яна. — Щаслива і… молода. Як дивно…»
— А мамі я передзвоню… Поясню, що затримаємося на день, — додав Хотинський, глянув на Мар’яну іронічно, наче на все своє колишнє майбутнє. — Щасти, Мар’яно.
— Зачекай! — вигукнула раптом. — А ти… Як живеш? Як агенція?
Хотинський знизав плечима.
— З агенції давно звільнився, керую цегельним виробництвом, бо для дружини це надто виснажливо. А в мене вистачить сил порядки навести, — усміхнувся. — Надумаєш будуватися — дзвони. Поможемо.
- І тобі щасти… — прошепотіла Мар’яна Хотинському вслід. Йшов до будинку, щось іронічно розповідав немолодій і геть нестарій витонченій щасливій жінці.
…Поля вислухала оповідь Мар’яни, втерла сльози, погладила Мар’янин живіт.
— Строк який?
— Шістнадцять тижнів приблизно. На початку літа народжувати.
— А хоч коли! — усміхнулася Поля. — Аби здорове дитя. Як нирки?
— Не знаю… Не нагадують про себе, і я намагаюся не думати про них.
— Краще думай. І акушерів обов’язково попередь…
— Я їм дірку в мізках вже прогризла. До пологів п’ять місяців, а я щоразу приходжу в жіночу консультацію і товчу: «У мене хворі нирки, ви ж врахуйте».
— А зі спадком що? — спитала Поля. — Ти вже багата?
— Ні… - усміхнулася. — Там умова була… Якщо ми з Ярком будемо разом, то грошей не отримаємо…
Поля махнула рукою:
— Не з нашим щастям заради грошей без кохання жити. А Ярко де? Коли ти мене з батьком своєї дитини познайомиш?…
— Ярко на сході, - прошепотіла Мар’яна. — В «Азові»…
Наприкінці січня 2015 року справу проти Полі закрили у зв’язку з відсутністю складу злочину: подруги тільки й знали, що заарештовано нового підозрюваного, намагалися дізнатися його ім’я, та міліціянти… охороняли свої зади — ані слова! Поля не стала чекати суду над вбивцею Ігоря Корнілова, зібралася на схід.
— В «Азові» медсестрою буду, поряд із Ярком. Привезу його тобі живим і здоровим, — обіцяла.
— Твої слова звучать сумнівно… Мені страшно, Полько! Не треба нікого привозити! Привозять трьохсотих. І двохсотих. Ярко сам повернеться. І Аврора. З Ярком друг поряд. Вовчик Аврора.
— До літа всі повернемося! — сказала Поля. — Має ж тебе хтось зустрічати з пологового.
У середині лютого Мар’яна провела Полю на фронт — більше в Києві не тримало ніщо. Уже зібралася їхати в Дорошівку, коли зателефонував Стороженко з ін’юрколегії — про зустріч просив, і хоч Мар’яна переконувала: вони з Ярком рішення не змінять, наполягав: знайдіть хвилину!
— Ого! Ви при надії, пані Озерова! — зрадів, побачивши округлий Мар’янин живіт. Заметушився: прошу, присядьте, чаю, водички?…
— Дитина від Ярка… Від другого спадкоємця. І ми не вінчані. Потім якось… Тож можете сповіщати ченців у чернігівських монастирях — грошей у них побільшає.
— З цим варіантом нам ще довго мордуватися.
— Чому?
— У заповіті йдеться про монастирі Чернігівської губернії, а не нинішню Чернігівську область. Є думка, що на спадок можуть претендувати лише ті з них, які існували на той час і продовжують існувати нині. Повірте, марудна справа, але ми впораємося.
— Чим можу допомогти? Маю написати відмову чи щось інше?
Стороженко головою хитнув — ні! Постелив перед Мар’яною на стіл копію Перпетуїних розпоряджень.
— Ми наново проаналізували заповіт. Цікава картина вимальовується. У всіх пунктах Перпетуя чітко наголошує на тому, як розпорядитися спадком — золотими монетами, і як відсотками — грошима, які має виплатити банк. От дивіться! Пункт перший. Наказує поділити навпіл золото й відсотки. Те саме в пункті три і далі… А от пункт два… Де мова йде про злиття двох ліній в одну… Про вас із паном Раєвським, власне… Тут Перпетуя наказує віддати спадок ченцям… Але ж про відсотки — ані слова.