— Це знак, — усміхнувся. — Життя — нове, а кавоварка — стара…
— Я вмію і в турці заварювати…
— Скоро ми замовлятимемо каву в номер люкс п’ятизіркового готелю на Лазурному узбережжі, - відповів коханець. — А поки я про тебе потурбуюсь, золотце.
Мед… Сам зварив запашну каву в глиняній турці, власноруч нарізав сир для бутербродів, підсмажив грінки.
— Я тут подумав… Хіба ми маємо право витрачати дорогоцінний час в агенції, коли тепер усі архіви — наші? — сказав, подаючи Мар’яні горнятко з гарячою кавою. — А зробімо так… Я в агенцію, а ти в Центральний історичний архів.
— А як же робота? Ще звільнять.
— Скажу директору, що дав тобі завдання, яке ти виконуєш удома.
— Так можна? — засумнівалася Мар’яна.
— Нам так треба, тож так і буде, — відповів Хотинський. Мар’яну обійняв. — Не хвилюйся. Я про все подбаю.
Мед?… Зціпила зуби, щоб не виказати сумнівів, — посунула на Солом’янську, в Центральний державний історичний архів України. Усе дратувало: така вже халепа! Замість того, аби цілісінький день крутитися в агенції поряд із Хотинським, має копирсатися в пожовтілих фондах. І ще ж доведеться брехати, видаючи себе за стажерку Київського міського архіву. Та найбільше спантеличувало несподіване прозріння: грошей уже не хотілося…
— Щось я не дуже вірю в ті легкі канадські мільйони, — бурмотіла, засмучувалася. Нащо їй журавель?! Доля їй таку жирнючу синицю в руки поклала: амбітного красеня з «ауді» і крутим лофтом у центрі столиці. Та здоровий глузд нагадував, як виблискували очі Хотинського, коли розповідав про спадок Дорошів. Мар’яна насторожувалася: хіба що заради коханця спробувати нащадків Яреми знайти, якщо вже в Хотинського примха така?… Не заради грошей — аби тільки свою синицю в руках втримати.
— В історичному архіві має зберегтися хоч щось про Ярему Дороша! — заспокоювала себе.
Здавалося, тут є все! Мар’яна вчитувалася в перелік сотень фондів історичного архіву, кожен із яких зберігав тисячі документів, — голова обертом. Хіба їй з того океану випливти з потрібною піщинкою? Та так, щоби ніхто не здогадався про мету пошуків, бо Хотинський настирливо нагадував щодня: абсолютна конфіденційність!
— То чим наш архів може бути корисний колегам? — допомагати Мар’яні взялася миловидна пані з відділу використання інформації документів.
— Маю завдання розвідати, який внесок у розвиток Києва зробила козацька старшина на прикладі кількох відомих родів, — недолуго збрехала Мар’яна. — Від козацької доби до наших днів. — Почервоніла. — Маємо ж ми спростувати… Шевченкові слова про правнуків поганих, — додала поспіхом, на пані зиркнула: хоч би не витурили Мар’яну в перший же день!
Миловидна пані взялася скласти перелік фондів, які могли би допомогти колезі, та оптимізму не додала: тільки за 1941–1944 роки, покинутий в окупованому Києві напризволяще, історичний архів втратив дві третини фондів. Збереглася лише та третина, яку німці вивезли напередодні наступу радянської армії. Її вдалося повернути.
— Ви поставили перед собою надто амбітне завдання, на довгі місяці копіткої праці, - сказала.
На місяці?! Перед очима — фонди, фонди: Чернігівського намісницького правління, духовних консисторій, Генеральної військової канцелярії, Першої і Другої Малоросійських колегій, Генерального військового суду, полкових і сотенних канцелярій, судів, фонди Браницьких, Ворцелів, Мнішків, Понятовських, Галаганів, Сулим, Терещенків, Галагут… А, рятуйте!
— Почніть із Галагут, — радить пані. — Павло Галагута лишив немало безцінних спогадів про ті часи.
— Може, краще спочатку продивитися записи, які робили в церквах при хрещенні дітей? — питає Мар’яна. — У церквах же тоді вели якийсь… облік?
— Відомості про хрещення, вінчання і відспівування вносили до метричних книг. Раз на рік священники робили з метричної книги копії та відсилали до консисторії, де зберігалися метричні книги всіх церков єпархії.
Документи рятівної консисторії ще шукали, коли Мар’янин погляд невідомо чого прикипів до товстелезної папки з надписом «Чернігів. Церква Святої Катерини». Стрельнула очима — ніхто не бачить?! — обережно дістала папку, витягла чималий жовтий том, розгорнула на випадковій сторінці й очам не повірила.
— Ярема?…
Канадійська байка оживала, набиралася життя і так легко йшла в руки — Мар’яні аж дихалку забило. На вицвілій сторінці метричної книги чернігівської церкви Святої Катерини значилося, що 20 серпня 1783 року в хорунжого Чернігівського козацького полку Петра Андріїва Дороша і його дружини Ганни Миколаєвої Дорош, у дівоцтві Кандиби, народився хлопчик, якого охрестили на сороковий день від народження і нарекли Яремою.