— Роби вже хоч щось! — чисто, як Ада, відповів Хотинський, навіть не намагаючись приховати розчарування. Щось таки розбилося.
Адина душа неспокійно підскакувала на валізах: до новорічної ночі лишалося менше тижня. А далі? Нове життя?…
— Збирай лахи, Адко! — підтвердив Шуляк наступного вечора після доленосної розмови про щастя. — Тридцять першого грудня переїдеш до нової хати.
— Прямо на свято? — Аді і тут усе не так. — Хочу тридцятого!
— Не виходить тридцятого, — пояснив Шуляк. — Інші справи маю. Серйозні. Сподіваюся на халяву готівки відірвати тисяч двісті. А тридцять першого — я твій. Поїдемо в Биківню, тиждень з ліжка не вилазитимемо. Професор твій у курсі?
— Нащо його заздалегідь убивати?
Шуляк розреготався.
— Пожаліла вона чоловіка…
— Ти його пожаліти вирішив?! — вишкірилася Ада.
— Скажи йому зараз, — порадив Шуляк. — Може, встигне мотнутися, жінку яку собі на свято знайти, щоб у новорічну ніч самому не скніти.
— Здурів?! — образилася Ада. — Мій Валя — не такий! Він до смерті тільки мене любитиме. Хоч і не помре одразу… після того, як я його покину.
— Страшна ти жінка, Адко! — кинув безстрашний Шуляк.
— За це і любиш! — відгавкалася Ада, а серце муляло: ніяк не хотілося царівні визнавати — боїться розмови з Валею. Оце на коліна впаде, благатиме: «Адочко, не покинь!» — усе відтягувала годину «Х», виправдовувала себе: давно б усе чоловікові вихлюпнула, та в останні дні Валя повертався додому під ранок, накачувався міцною кавою і знову зникав до наступного ранку.
— Біда… — насторожилася. — Може, і справді іншу собі знайшов?!
— Де тебе носить, Валю?! — не втрималася в переддень католицького Різдва.
— На Майдані… тяжко, Адочко, — винувато признався Валя.
Царівну наче ґедзь укусив.
— Так тобі вже сім’я не потрібна! Тобі — Майдан! — заверещала, зраділа. — А як я скажу: обирай, Валю! Або Майдан, або я! Хочеш і далі революціонерів годувати?! Тоді забувай про мене! Ніякою силою не втримаєш!
— Я ніколи тебе не тримав, Адочко, — відказав Валя.
В Ади щелепа відпала. Оченятками закліпала: що?!
— Валю!.. — вигукнула драматично. — Ти мене розлюбив?!
— Ніколи не розлюблю тебе, Адочко, — Валя усміхнувся втомлено. — А силою не триматиму. Просто чекатиму. Ти сама повернешся. Як завжди.
Царівна почервоніла от прикрощів: ну, не сука?!
— Не втямлю, про що ти верзеш?! Яке ще «як завжди»? — аж ніжкою тупнула, та продовжувати відверту розмову не наважилася, стрілки перевела. — Перемерз на Майдані своєму?! Якого біса ти взагалі туди бігаєш? Що віднайти сподіваєшся? Загублене життя?!
Валя завмер, глянув на Аду чисто-ясно.
— Я свого життя не губив, Адочко. У мене є ти, Мар’янка… Я ніколи не крав, намагався не брехати. Мені соромитися нема чого.
Сука! Інтелігенція зарозуміла! Хробак книжковий, щоб ти провалився! Точно, десь вичитав, аби Аду — мордякою по асфальту! Набрався дурні від батьків у юності, досі відригує, а грошей заробити — ні! Може, про Славка Шуляка здогадався й оце штрикає? Сподівається, Ада передумає? Дарма сподівається!
- І… не здогадується він про Славка! — буркнула. Звідки? Валя з Шуляком жодного разу не перетиналися.
Валя давно здимів на свій Майдан, день минув, увечері до хрущовки на Воскресенці занесло Мар’яну, а Ада все ніяк не могла зібрати себе докупи після вранішньої розмови з чоловіком. «А може, таки здогадується?!» — усе мордувалася, ніяк відповіді знайти не могла.
Мар’яна одразу відзначила, що мати не в гуморі, і, хоч планувала за п’ять хвилин оперативно випитати, як ефективніше організувати пошук родоводу конкретної людини, захопливе блукання минулим далося взнаки, бо раптом попросила сентиментально:
— Мамо, розкажи про своїх батьків.
— Померли!
— Знаю! А як жили? Ким були?…
— Тобі не однаково? — звилася знервована Ада.
Мар’яна глянула на матір уважно.
— Ти розгублена… — мовила. — Чуєш, мамо! Може, і я в житті така розгублена, бо ти розгублена, хоч і намагаєшся не виказувати того…
— Це я розгублена?! — Ада зиркнула на доньку зверхньо. — Що ти верзеш?!
— …А ти, мабуть, розгублена, бо нічого не знаєш про своїх батьків. А як ми славні? Може, наш рід… Наполеона гнав чи там лікарню для бідних колись побудував, чи ще яке святе діло для своєї землі…
— Знаю я все! Розповідати нема чого!
— А ти розкажи!
— На Півночі вкалували, як раби! І баба твоя, і дід. Нафту для Батьківщини добували, отам і загнулися обидвоє, ще коли я малою була.