— Ти в них вдалася, — сказала Мар’яна. — З твоїм характером… тільки золото качати.
— А ти вже — не в мене! Ні! — образилася Ада. — Така ж, прости Господи, як тато твій! Як його батьки, Царство їм Небесне.
— Яка це?!
— Без зубів! Ото би вам тільки книжечку до серця притиснути, очі в небо і — по життю, ніби янголи шлях вистелили! — геть роздратувалася Ада. — Ти чого прийшла? Хотинський вигнав?!
— Хотинський мене на руках носить! Як тато тебе! — Мар’яна теж образилася. А я не така невдячна… Я все зроблю, аби він зі мною щасливий був!
Ада око прискіпливо примружила, на доньку уважно зиркнула.
— Що — вже чогось вимагає? — в десятку.
— Сама узнати хочу, — знітилася Мар’яна. — Поможеш?…
— А хто тобі ще поможе? — сказала Ада. — Може, Хотинський твій?
— Мамо, облиш цей скептичний тон! Я — не маленька! І у мене все чудово!
— Це і тривожить, — все так же скептично відповіла Ада. — Надто ви різні для гармонійних стосунків. Він — як з журналу, ти… з газети про чергу біля служби зайнятості.
— А ти… вся з жовчі й ненависті! — обурено вигукнула Мар’яна.
— Дурна ти, Мар’яно! — зітхнула Ада. — Кажу ж — вся в тата! Ширяєш десь у хмарах — усе тобі добре! А правди знати не хочеш!
- І в чому правда?!
— Роботу, дивись, не втрать через своє кохання неземне! — порадила Ада. — Жінці краще при будь-якому розкладі власну копійку мати.
- І не думала звільнятися, — зухвало відрізала Мар’яна. — Мене в агенції цінують і поважають! Завтра всі аванс отримуватимуть, а мені ще й премію виписали. Ясно тобі?! — збрехала безбожно.
Агенція вирувала пристрастями Майдану, тож поява Мар’яни, яка не потикалася до офісу від Миколая, не викликала особливого ажіотажу. Тільки бухгалтерка буркнула: «Як гроші отримувати, так усі тут»; і Льова Шендрик повідомив: збираємо кошти на ліки для людей на Майдані.
— Ти з нами чи відірвалася від колективу остаточно? — спитав.
Мар’яна віддала Льові сотню, аби відчепився.
— Не проп’єш? — уточнила.
Геніальний алкаш Шендрик глянув на Мар’яну як на сміття, повернув їй гроші.
— Хотинський погано на тебе впливає, - сказав серйозно.
— Льово, ти жартів не розумієш? То менше бухай, — усе ще не зорієнтувалася Мар’яна. Тицьнула Льові сотню. — Візьми!
— О, ні! Ти ж, певно, нову сукню повинна купити на завтрашню вечірку! — презирливо посміхнувся.
— На яку вечірку? — розгубилася Мар’яна.
— Новорічну, веселу і файну в ресторані за містом, яку твій Хотинський організував і на яку поїдуть виключно дебіли, бо нормальні люди нині прагнуть бути в інших місцях. І там не наливають! Там — бій!
— Льово, ти вчора був на Майдані? Кажуть, розсіюється потроху, — Льову оточили колеги, всім кагалом посунули на сходи, де тільки і можна було покурити спокійно. — Невже люди на Майдані допустять, щоб усе скінчилося нічим?! — чула Мар’яна.
— То самі будьте людьми! Йдіть на Майдан — одразу в Україні людей більше стане, — на ходу відповідав Льова, і тільки тепер Мар’яна помітила: Шендрик змінився. Усе ті ж скуйовджені довгі патли, беззастережний погляд без страху, тільки звична насмішкувата іронія зникла, наче — які жарти? Усе серйозно.
— Завтра вечірка? — Мар’яна провела засмученим поглядом колег, спустошено опустилася на стілець. Чому Хотинський нічого не розповів їй? Мар’яна так хоче на вечірку з Хотинським — хильнути шампанського, танцювати з коханцем при всіх, звабливо вигинатися пристрасно, щоби всі одуріли від заздрощів! І сукню би нову…
— Золотце, аванс отримала? — Хотинський не дав і посумувати. Уже показував на годинник: якого біса сидимо, Мар’яно? Гроші отримала — в архів! Щоби стало ще більше грошей!
— Не підвезеш?
— У нас рекламна кампанія на старті! — неприємно здивувався Хотинський. А про вечірку промовчав.
Похнюпилася, посунула, у голові одне: вечірка… Без Мар’яни! Заради чого тоді жити?! Заради багатства Дорошів? Та хай воно горить… За ці дні в історичному архіві, після прискіпливого вивчення сотень свідчень епохи, Мар’яна ясно усвідомила тільки одне: Хотинський самостійно і пальцем не ворухнув, аби знайти родовід Яреми, і той дивний список із декількох прізвищ, який вручив Мар’яні на початку пошуків, — то все блеф! Гачок! Файна казочка, аби Мар’яниними руками жар загрібати.
— Я руки попечу, він гроші отримає? І чи поділиться? Дім у Провансі? Господи, я дурна чи наївна?! — геть зажурилася, та в архів пішла. Надто багато таємниць зберігали старі папери. Кожен дотик дарував непоясненну світлу радість відкриття: от жили люди — раділи, кохали, страждали і думали: усе мине, ніхто й не згадає! А тут — Мар’яна… І їм: які ж ви були… справжні! Не журіться! Не буває загублених у часі. Після кожного стежка лишається.