Той день в архіві вщент розбив наївні Мар’янині сентенції: уважно перегорнувши метричні книги Чернігова за 1843-й рік, вона з подивом зрозуміла, що відомостей про смерть Яреми Дороша немає. Ні натяку на стежину.
— Може, Хотинський щось поплутав? — забула ображатися на коханця. Навіть зателефонувала в офіс, аби уточнити: канадським джерелам вірити можна? Ярема Дорош точно помер у 1843-му?
— Увечері поговоримо, — поспіхом відповів Хотинський.
То добре! На вечір Мар’яна приготувала купу запитань, і хай тільки Хотинський спробує знову морочити їй голову. Тоді вона руба: я чи Дороші!
— Так і скажу, — загорілася. — Якщо ти справді кохаєш мене, доведи — звільни від ефемерних пустопорожніх пошуків, які щастя не дадуть, ні! Давай просто жити. Разом. У радості. Днем сьогоднішнім — у ньому так багато повітря і надій. Я би, може, покинула агенцію, бо то так жалюгідно — щодня вигадувати брехливі гачки для того, аби змусити людей купувати пиво. Хіба то гідне діло? Я би, може, справді пішла працювати в архів, бо там життя не менше, ніж під небом. Допомагала би людям згадати своїх пращурів, а ти… Ти би міг стати ким завгодно! Бо ти такий… багатогранний.
Задумалася.
— Повернуся до лофту, навіть чаю не питиму — одразу все йому скажу.
З архіву до центру дісталася близько десятої вечора — в лофті темно, ані душі. Перелякалася. До мобільного.
— «Абонент поза зоною…»
— Та де ж він?… — заклякла на дивані, душа в п’яти: нічого не хочу! Тільки би не втратити свого мужчину!
За годину в дверях клацнув замок. Хотинський не спитав, як зазвичай: «Як наші справи, золотце?», присів поряд із Мар’яною, мовчки обійняв, намагаючись виглядати спокійним, та вона бачила: стривожений.
— Як наші справи? — ляпнула насторожено.
Хотинський посміхнувся іронічно — чисто, як Льова Шендрик: справи — маячня, якщо вони відволікають від головного. Обійняв Мар’яну міцніше, поцілував у губи.
— Так багато проблем, золотце, — прошепотів тоскно, Мар’яні аж сльози на очі.
— Любий, єдиний… — серце колотилося, страх звідкілясь. — Не хвилюйся, я знаю… Знаю, що робити.
— Ти про що?
— Про заповіт! Про нащадків, про спадок, — розхвилювалася, запашіла. — Ніхто не знайде про Ярему нічого, от повір! Я передивилася кожен папірець! Нічого про нього немає — ніби і не жив. І відомостей про його смерть нема! Думаю, не лишилося після нього ані дітей, ані онуків. Обірвалася гілка на Яремі. І це добре!
— Чому? — Хотинський напружився. Уважно дивився на Мар’яну.
— Бо тоді єдиними нащадками лишаються Дороші по лінії його дядька Самійла. У того син був, онук… Я їх знайшла. Тобто… знаю, де шукати. Вони на Катеринославщину переїхали в 1843-му. Я спробую тут відшукати хоч якусь інформацію, як не знайду — поїду в Дніпропетровськ, — і де ділися плани відкараскатися від пошуків? Вантажила і вантажила себе новими зобов’язаннями по тім’ячко.
Хотинський мовчав.
— Агов… — прошепотіла. — Ти тут?
Хотинський зазирнув у Мар’янині очі, видихнув збуджено-раптово, увіп’явся в Мар’янині губи, повалив її на диван.
— Ти мій, тільки мій… — стеля лофту зменшилась у нуль, відлетіла. Над головою гасали вітри — реготали, стогнали, плакали, — геть нічого крім тих вітрів не розчути. Та Мар’яна розчула.
— Це вихід, золотце, — шепотів Хотинський. — Завтра ще день порийся тут, в історичному архіві, а на післязавтра замовлю тобі квиток у Дніпропетровськ…
Мар’яна оглухла. «Я хочу загубитися!» — било в скроні.
Наступного ранку Мар’яна прокинулася з відчуттям презирства до себе. Скрутилася під теплою ковдрою, карталася: нащо вчора, як з конопель, ляпнула про Самійла? Чому визвалася їхати в Дніпропетровськ? Вона ж хотіла серйозно поговорити з Хотинським, раз і назавжди відокремивши себе від пошуків канадських скарбів. Невже так сильно боїться втратити його, що будь-які забаганки виконувати ладна? То нормально?
— Я або Дорош… — згадала. Засмутилася.
Учора розмови так і не вийшло. «Солодких снів, золотце», — сказав Хотинський після бурхливої близькості й заснув на дивані. Мар’яна ще довго вгамуватися не могла: блукала просторим лофтом, намагалася дати визначення хвилі суперечливих почуттів, що заполонили душу.
— Мені… солодко? Солодко. Тоді чому так гірко? — бідкалася, ніяк признатися собі не хотіла: річ не в тім, що Хотинського збудила звістка про новий варіант пошуків Дорошевих скарбів! Інше вбивало: він так і не сказав про вечірку.