Ярко повернувся зі списком продуктів від Аніти.
— Ходімо?
Мар’яні до сверблячки хотілося розпитати — а тепер куди? — та довірилася, промовчала, щоби не псувати казкову легкість цього дивовижного дня, який розпочався паскудно, та під білим сонцем перекреслив усе погане, що було до того. «Я згадуватиму цей день до смерті, - подумала. — І тішитимуся…»
Зима вередувала. У густім вечорі розгулявся вітер, розбурхав кволий промерзлий Дніпро, продував Гаванський міст, збивав з ніг.
Ярко обійняв Мар’яну — ішли одним цілим. Оминули набережну, дісталися Іллінської церкви.
— Нам сюди, — вказав.
У храмі саме правили вечірню службу. З десяток вірян ревно хрестилися, густий голос панотця линув до небес. Похмура жіночка зупинила Мар’яну: куди без головного убору?! Видала білу хустину, змусила надіти. Ярко купив свічку, взяв Мар’яну за руку, повів до ікони Богородиці.
— Що відбувається? — насторожилася.
Ярко поставив запалену свічку перед святим ликом, стис Мар’янину руку.
— Мати Божа, — дивився в очі Богородиці, говорив тихо, упевнено. — Перед тобою клянуся у вірності цій жінці. Перед тобою присягаюся бути з нею в горі і радості, в багатстві і злиднях, в здоров’ї і хворобі. Назавжди.
У Мар’яни щелепа відвалилася. Закліпала повіками приголомшено. Ярко перехрестився, глянув на Мар’яну.
— Усе, — сказав. — Ходімо?
— Ти… Стій! Зачекай! Поясни! — під пронизливим вітром застигли біля храмової огорожі. Повз дивну парочку швидко пробігали поодинокі перехожі. Темрява їла ліхтарі. Мар’яна відчувала, як до очей підкрадаються прикрі сльози, вимагають ясності, хоча куди вже ясніше.
— Навіщо це все? — вигукнула відчайдушно.
— Щоб ти повірила.
— У що? Що все насправді? Серйозно і на довгі роки?!
Кивнув.
Розлютилася.
— А ти мене спитав: чи хочу я того?!
— То зайве — ти вільна. Коли захочеш — скажеш. А до тих пір знай, що я…
— Справді?! Маячня! Навіщо мені твоя вірність?! А раптом… ти огидний мені! Раптом я… просто так! Для забави цілий день з тобою, малоліткою, вештаюся! Розважилася, зараз додому піду.
Насупився, глянув на Мар’яну з прикрістю: мовляв, ну, що ти верзеш?!
- Іди.
— Піду! — вибухнула.
Сумкою метельнула — побігла темним провулком у бік метро. І десяти метрів не здолала — зупинилася посеред вулиці, безпорадно роззирнулася, тихо посунула назад, до храму. Товкла собі: «Вибачуся! Цілісінький день на мене вбив, светр дав, а я… Вибачуся. Поясню… Ні! Не стану нічого пояснювати і вибачатися — подякую… Може, поцілую божевільного, бо він — ненормальний, чокнутий… класний! Дитина! Намалював собі світ і живе в ньому. Так не буває…»
Ярко стояв біля церковної огорожі. Побачив Мар’яну, заспішив назустріч. Обійняв.
— Додому?
Вона вже хотіла кивнути — так, та в сумці задзеленчав мобільний. Справжній мужчина Хотинський роздратовано нагадував про себе.
— Знаєш… Ти — кльовий! Чесно! — знічено пробурмотіла Мар’яна. — Вибач…
І галопом. У вчорашнє.
Пафосний лофт зустрів так байдуже, Мар’яна аж згадала тата: любив Валентин Озеров поезію Бродського, і коли мати бурчала — в хрущовці меблі старі, нікчемні, - обіймав її за плечі і цитував:
Я обнял эти плечи и взглянул
на то, что находилось за спиною,
и увидал, что выдвинутый стул
сливался с освещенною стеною.
Был в лампочке повышенный накал,
невыгодный для мебели истертой,
и потому диван в углу сверкал
коричневою кожей, словно желтой.
Стол пустовал. Поблескивал паркет.
Темнела печка. В раме запыленной
застыл пейзаж. И лишь один буфет
казался мне тогда одушевленным.
Но мотылек по комнате кружил,
и он мой взгляд с недвижимости сдвинул.
И если призрак здесь когда-то жил,
то он покинул этот дом. Покинул…
— Вірші про меблі?! — психувала Ада.
— Про нас… — усміхався тато. — Ми одуховлені, і наш дім теж дихає разом із нами. Ми підемо, а дім залишить спогади про нас…