Усілася на матрац у куртці, чобітках, із сумкою. Роззирнулася безпорадно і… дихати забула: при стіні біля файного туалетного столика на підлозі сидів Ярко. Спокійний, нерухомий. «Він… мертвий?!» — жахнулася Мар’яна. З матраца на коліна, поповзла до Ярка. Наблизилася впритул, завмерла, вгледілася: дихав ледь помітно, дивився на неї насторожено, наче намагався приховати щось дуже важливе, та погано вдавалося.
— Мій ти… — аж схлипнула. Обхопила обома рукам. Припала до Яркових грудей: обціловувала плечі, шию, щоки.
Обійняв — і потонула. Цілувала принадливі припухлі вуста, здирала з себе куртку, чобітки, кофтину, джинси — тріщали, рвалися. Не помічала: хлопчик ти мій божевільний… До матраца так і не дісталися.
Коли збудження схлинуло відпливом, залишило краплі поту на скронях, шиях, спинах, Ярко підхопив голу Мар’яну на руки, обережно поклав на матрац.
— Відпочинь… — прошепотів, укрив ліжником. Й ані слова: де була, чому повернулася. Нема в Ярка запитань? А в Мар’яни — повно, аж дах рве.
— Чому… японський прапор за вікном? — припіднялася на лікті.
Усміхнувся ніяково. Ліг на матрац поряд із Мар’яною, взяв її руку — дивився на стелю.
— Знак.
— Поясни.
— Самотність — то японське сонце. Гаряча душа в безмежному байдужому білому просторі.
— Світло не впускав…
— Не рятувало.
— Від чого?
— Не знав… Що без тебе так важко дихати.
— Помер би без мене?… — чи то поцікавилася, чи то підштрикнула.
Відпустив Мар’янину руку, підвівся.
— Ні, - сказав. — Навіть самотнє японське сонце в білому мареві не губиться…
Підтягнув Мар’янину сумку до вішака — знімав із нього свої джинси, сорочки.
— Одяг твій розкладу.
— Не треба! — Мар’яна підскочила на матраці — гола, розгублена.
Ярко завмер, дивився насторожено, читав кожен сумнів у Мар’яниних карих очах.
— Сама! — мовила. А збиралася ж про светр, потяг на Дніпропетровськ… Навіть хотіла попросити, аби Ярко допоміг важку сумку до залізничного вокзалу доперти.
— Добре, — погодився буденно. — Піду до Аніти, зайвих вішаків попитаю.
У вузенькій, як «фольксваген», кімнатці, за вікном якої вже майоріло українське синьо-жовте знамено, Мар’яна механічно виймала з сумки речі, складала на матрац, ошелешено намагалася знайти хоч якісь точки відліку. «Що я роблю? Я… вже не їду? — губилася. — Здуріла остаточно? То біда! Я ж не малолітка зелена, знаю: всі сни розвіюються… Всі! Навіть після найпрекраснішого сну доведеться прокидатися, а то боляче!»
— Нащо то мені? — прошепотіла, глянула на гірку речей: кофтинки, білизна, файна прозора туніка, косметичка з арсеналом кремів, пудр для краси, зубна щітка, домашні капці… І люстерко на ніжці, яке взяла з батьківської хати на Воскресенці. І два комплекти постільної білизни, які мати всучила. І Полин подарунок — улюблена чашка з мухою на ручці.
— Хотинський увесь мій мотлох у сумку увіпхнув, — допетрала раптом. — У лофті й шпильки моєї не лишилося… — почервоніла, наче щойно коханець їй по щоках ляпасів — а на, на!
Рознервувалася, і ну речі назад до сумки пхати: не поїде до Дніпропетровська, увечері повернеться до лофту! Збреше Хотинському: так захопилася пошуками в архіві, про час забула. Уявила роздратовану пику коханця, занервувала ще більше: чому з ним до біса складно, весь час у напруженні, як перед іспитами, не розслабитися! От з Ярком легко. І ясно — білий день: нафантазував собі хлопчик кохання з першого погляду, ладен померти за нього, хоч і хизується, що ні… От би так зробити, щоби Хотинський побачив, як Ярко на Мар’яну молиться, а вона не зловтішається тим тільки тому, що їй із Ярком неймовірно… кльово.
— Краще, ніж з тобою! — прошепотіла невидимому Хотинському, глянула на вже спаковану сумку із сумнівом: може, не поспішати? Доля ж їй дала такий шанс: одинадцять безцінних днів справжньої волі до сьомого січня.
Зачула кроки за дверима, хутко вивернула все з сумки на матрац — бац! Стала поряд: хай усе горить, хіба Мар’яна не має права на відпустку? Від роботи, Майдану, Полі, Дорошів, батьків, Хотинського, його пафосного лофту… Одинадцять днів тільки припухлі дитячі Яркові вуста, його гаряче тіло, щирі очі. Мар’яна не відпустить божевільного і на мить.
Збудилася. Обійняла Ярка — повернувся до кімнатки без вішаків, посміхався, тримав руку за спиною.
— Вішаків нема, — сказав. — Є груша. Хочеш?
— Хочу тебе… — коліна підігнулися, опустилася на матрац із грушею в руці.
Ярко присів навпроти Мар’яни, легким рухом прибрав з її лоба пасмо хвилястого волосся.