- І не «крайслер», і не «крейсер», але до крейсера ближчий! Гламур і пафос зневажає, як що не так — без слів у пику лупить. Тому Аврора! — сказав Біджо. Виставив на стіл тарелі з бутербродами: — Прошу!
— А в мене… тефтелі, - врешті отямилася Мар’яна. — З базиліком і часником. У томатному соусі. Спробуєте?
Ярко їв і усміхався Мар’яні. Аврора і Біджо розчинилися. Мар’яна їла і дивилася на Ярка. Активним фоном звучав збуджений голос Аврори — розповідав щось завзято, та Мар’янин слух вихоплював лише окремі слова: вогонь згас, мєнти, а ми притягли шини… Аврорі густим, важким, як хрест, голосом відповідав Біджо: хворіють, ніс зламаний, краще зранку…
— Ярку! — раптом голосно звернулася Мар’яна. — Що таке кватроченто?
І всі замовкли.
— А-а-а… То просто, — вигукнув Аврора. — Ярко розповідав. Це коли люди врешті починають відчувати себе людьми. Як оце у нас зараз…
— Чуєш, помовч! — зупинив його Біджо, кивнув Яркові: — Кажи!
— То, справді, просто, — усміхнувся Ярко. — Початок Відродження, епоха гуманізації, яка проголосила: кожен має право займатися вільною творчістю, а перевага людини в її гідності, і тільки в тому…
— Кажу ж, як в Україні, - знову встряг Аврора. — У нас — революція гідності. Крутіша за все кватроченто.
— …Людям складно притримуватися простих істин, — продовжив Ярко. — А найскладніше розібратися в тому, чи є свобода волі.
— Свобода волі? Дивне поняття, — мовила Мар’яна.
— Над тим сушили мізки мислителі від Аристотеля до Бердяєва і Хокінга, — кивнув Ярко. — Філософи кватроченто для себе цю проблему розв’язали: свобода волі — першопричина злетів людського духу.
— Просто… треба менше базікати, а робити справу, — сказав Біджо.
— То так, то так! Засиділися ми… — заторохтів Аврора. Уже підскочив, збирав тарелі зі столу. — А все Мар’янині тефтелі. Даси рецепт? Я подарую його своїй майбутній дружині на першому побаченні, щоб заздалегідь знала шлях до мого серця.
— Уже йдете? — Мар’яна і сумніву не мала — зараз Біджо з Авророю заберуться геть, і вони з Ярком врятують цей неймовірний вечір… Уже ніч…
— Ми тільки по карабіни заскочили, — пояснив Ярко. — І перекусити.
— Так, так! Ми по карабіни, троси, — ніяк не вгамовувався балакучий Аврора. — Бо на Майдані відчайдухи на «йолку» лізуть без страховки. Ще повбиваються. Треба то виправляти.
Мар’яна розгублено глянула на Ярка.
— Ти теж ідеш?!
Дужий Біджо зорієнтувався миттєво: вхопив легкого Аврору за шкірку і витяг у коридор.
Ярко не виправдовувався, не скиглив, не віджартовувався, та Мар’яна бачила синю жилку, що пульсувала на його скроні.
— Залишся… — прошепотіла. — Благаю!
Ярко знітився, ніби йому на голову напхали корону, всі навкруги впали долілиць, заніміли. Узяв Мар’янині долоні у свої.
— Ми поговоримо… І про цей день, — сказав упевнено.
— Коли?
— Згодом. Просто уяви, що я на роботі.
— Майдан — робота?
— Діло. Просто в такі часи ясніше розумієш, у чому твоє справжнє діло.
— А я? Я — не діло? — Мар’яна відчула себе маленькою ображеною дитиною. А Ярко був старшим. Значно старшим.
— Ти — назавжди, — мовив. — Майдан мине, а ти… ніколи, — замовк.
Мар’яна глянула на Ярка, як на божевільного.
— Ти сам віриш у те, що ми — на все життя?
— Так.
— А я — ні!
— Чому?
— А я забобонна! От зустрінемо Новий рік разом, тоді повірю… що цілий рік з тобою буду. Чи ще довше…
— Ми зустрічатимемо разом кожен Новий рік, — пообіцяв Ярко низьким хриплуватим голосом. — І цей…
До 31 грудня 2013-го — три дні, у кишені шість тисяч гривень без копійок. В інші часи Мар’яна би і за півгодини їх спустила, та нині — все інакше, все по плану. Забула… Геть забула, що гроші чужі, що в агенцію не ходить, що в Дніпропетровську порожніє готельний номер, а Хотинський же перевірить… Та до біса! Буде так! 31-го зранку обійме божевільного Ярка, скаже: ти тільки мій. Усі поснули — друзі, вороги… Справи зникли, битви затихли — свято! Глянь-но, як я все підготувала: купила келихи тонкого скла, лляну скатертину, шампанського, кав’яру і сиров’яленої конини, бо то смачно. І мандарини. Усю кімнатку неодмінно має заполонити запах мандаринів. Карпатський ліжник накриє біле тонке простирадло, що його мати так вчасно напарила доньці, коли та до Хотинського переїжджала. Гарне простирадло, нове, ніким так і не прим’яте.